Михайло Нечитайло - Інтронізація

– Яблука сорту «Розмарин» – це майбутнє?

– В конкретному випадку – так.

– А мій розмарин – трагедія?

– Ні, просто недоречність, – звівся Летюк, збирався йти спати.

Вже аж з сутінків коридору повернувся назад.

– Хоча якщо ти закохався в Суррену, – додав, – то таки трагедія.

– Бо ти її зманив своїми яблуками? – зло перепитав Джо.

– Ні, я не збирався її зваблювати чи зманювати, я просто швидко й у потрібному напрямку вирішив поставлене завдання й мимоволі перевернув історію.

– Яку в біса історію ти перевернув?

– Історію твого кохання, Джо. Якщо така була.

Пішов, тільки лінолеум поскрипував під його капцями.

Та Джо наздогнав.

– Як ти здогадався відносно яблук? – перепитав, схопивши за плече. – Як ти відкинув розмарин?

– А ти пробував його жувати? – всміхнувся Летюк.

Джо витяг з-за пазухи гілочку рослини, вкусив.

– Тьху! – сплюнув.

– Звідки ж ти знав, що його не жують, невже пробував сам? – одно допитувався й допитувався.

– Ні, не пробував, просто ніколи не чув, що його жують. Відтак почав шукати інші варіанти.

Гуртожиток спав. А Джо все сидів і сидів на дивані в холі. Ні, не коханням до Суррени переймався. Що подобалася, то факт, але щоб кохати… Навіть не знав. Тим більше, вона його має за дурня. Чи ж варто й волочитися при такому несприйнятті? Мучило інше. Що не може охопити поглядом увесь Всесвіт, що бачить частинами. Летюк он може, а він – ні.

– Ну то й що? – наразі здійнявся. – Я його в себе вбирати маю чи літати в нім? Звісно, що літати. І то тільки довкола Землі. А на це вистачить і мого розуму. Було б чим перейматися.

Вони вчотирьох стояли серед глибокого снігу. Перед ними сяяла білизною полога, але досить-таки висока гора.

– Ось, – наставник простягав чотири конверти кожному по одному, – ви повинні доставити це послання на он ту вежу на протилежному схилі гори. Бодай один з команди. Один конверт на вежі – й залік усій групі.

– А чому один? – не зрозумів Джо. – Наскільки я розумію, тут немає нічого складного, гора полога, без прямовисних скель та всіляких урвищ.

– У вас лишень одне обмеження, – не звернув уваги, продовжував наставник, – час.

– Скільки в нас часу? – запитав Летюк.

– Три години.

– А скільки тут кілометрів ходи по схилу? – цікавилася Суррена.

– Залежить від швидкості, – відповів наставник.

– То ми пішли? – перепитав Гвіам.

Наставник подлушпався в торбі, виволік звідтіль годинник, відмітив час.

– Можете, – дав дозвіл.

Швидко зодягнули принесені з собою лижі, рушили в дорогу.

Спершу взяли швидкий темп ходи, але шлях тягнувся хоч і навскоси по схилу, та все ж угору й угору. Швидко задихалися.

– Треба збавити темп, – порадив Джо. – До вежі не так і далеко, щоб не встигнути за три години. Маємо не поспішати, але йти впевнено.

– А як тут можна йти невпевнено? – перепитав нерозуміюче Летюк.

Відповіді не прослідувало.

Сопіли, тяглися до заповітної вежі.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.