Михайло Нечитайло - Дріт

Ступив Славко у володіння матінки Євтихії.

– Перехрестися! – гримнула та, ледь переступив поріг.

Перехрестився.

Матінка щось пошепотіла перед образом на стіні.

– Сідай, – кивнула Славку на стілець перед обставленим свічками столом.

Сів.

– Біду маєш, – провадила далі Євтихія.

– Звісно, інакше чого б я тут був, – відповів Славко.

Матінка Євтихія не завважила на ті слова, а вела своєї:

– Оберіг втратив, а з оберегом і свою долю. Вірніше сказати, доля затулилася від тебе твоїм оберегом.

Запала мовчанка.

– Все, – по якімсь часі мовила матінка Євтихія. – Олена в передпокої скаже, скільки Божою милістю дарованих тобі скарбів ти маєш уділити во благоє дєло проріцанія зжитого та вхожого дня, начертаних Божою десницею на людській книзі буття, Божою милістю во славу Господа даній для чтива матінці Євтихії, абись відкрити блудним синам і дочкам очі на тиснені їх судьби.

– За що платити? – не втерпів обурений Славко. – Ви ж нічого не сказали.

– Я сказала все, – важко глипнула матінка Євтихія. – Все, аби вберегти людину від скорботи. Бо інколи скорбота не вартує більш детального всікновєнія в судьбу.

– Нащо мені ваша скорбота? – не вгамовувався Славко. – Ви мені скажіть, хто взяв персня.

– Скорбота не моя, твоя, – поправила хлопця матінка. – І я не певна, що ти її хочеш надпити.

– Хочу, – буркнув.

– Скорбота великою буде, – страхала Євтихія, – а біль ще більший за скорботу. Невже ти хочеш такого великого болю, пане Пулюй?

– Хочу, – не вгавав.

– Краще йди, – підвелася матінка Євтихія.

– Тоді я не заплачу, – пригрозив Славко. – Або повна інформація про перстень, або жодної копійки віщунці, – поставив умову.

Матінка походила по кімнаті, подумала.

– Добре, – глянула в очі. – Сам захотів, тож терпи.

– Витерплю, – не відвів очі, мовив з викликом.

– Перстень звела твоя доля, – почала Євтихія.

– Це я вже чув, – перебив, – хочу більше конкретики.

– Якої ще конкретики ти хочеш? – розсердилася матінка. – Ти що, не знаєш своєї долі?

– Якої ще долі? – холодком потягнуло по хлоп’ячій спині.

– Ти, хлопче, на гребені нині, – мовила Євтихія. – Вчуєш моє слово, впадеш, де доля вже не доля; відмовишся від слова мого – доля лишиться долею. Хоча й кривдною, блудливою, нечесною й брудною. Вибирай.

– Кажіть своє слово, – зробив вибір Славко. – Хто взяв перстень?

– Таня, – сказала віщунка.

– Брехня! – схопився з місця. – Нагла брехня! Не вірю! Прагну доказів!

– Ну, хлопче, я – не слідчий; я – провидиця, – мовила бабця. – І тим паче, дещо скажу. Твоя доля знала мою силу й тому дуже противилася твоєму приходу сюди. Так було?

– Ну… – не знав, що сказати.

– А як і не противилася, – скоромовкою продовжувала бабця, – то чинила спротив потай.

– Противилася, – погодився врешті.

– Отож-бо, – шепотіла Євтихія. – А ще знайдеш ти в своїм дворі дріт. Бо ангели не в’яжуть крильми, хто б тобі що не казав. В’яжуть не ангели, люди. Лукавством, словом обплутують, а дріт кладуть у двір і в’яжуть, аби лукавство не луснуло, а в’язало довіку.

– Побачимо ще ми з тим дротом, – похнюпився Славко.

– Я тебе просила – йди, не шукай скорботи, – нагадала Євтихія. – А тепер слухай до кінця, як узявся. Коли рване лукавство ти кинеш лукавиці межи очі, коли правду персня покладеш перед нею на стіл, вона попаде в круг і, аби вирватися з нього, свій круг кине тобі межи очі. Далі обирати тобі – або взяти її круг і випустити пташку з гріха на волю, себто, простити, або не взяти її круга й замкнути в смертельний зашморг лукавицю, сиріч її закляттям замкнути її життєве коло. Добре вислухав мої слова?

Стенув Славко плечима, бо й сам не знав, як він їх, ті слова, вислухав і чи надто второпав що в закрученій мові, крім одного: жахливого, немилосердного, нестерпного – перстень узяла Таня.

– То що? – стрів Славка надворі зів’ялий чоловічок.

– Ваша Євтихія – не прожектор, морок, – простогнав Славко.

– То тільки так здається, – кинув навздогін чоловічок. – Прожектор же висвітлює не тільки райдужні обрії, а й купу лайна на дорозі, в яку ти ледь не вступив. Світло, хлопче, це не радість, це – правда. А правда рідко буває солодкою. Тож терпи, аби не обплювати всього світу, бо іншого, аби жити, в нас немає.

– Краще жити в пітьмі, ніж при такім світлі! – скрикнув Славко.

– Кожен сам вибирає свою долю, навіть якщо вона накреслена на небесах, – даленів чоловічок.

Причвалавши зі зродженою Євтихією скорботою додому, Славко першим ділом заходився нишпорити по подвір’ю – шукав дріт. Нічого схожого не знаходив, уже й воскресати почав, брехня Євтихіїні слова, брехня – як раптом в попідтинню узрів стримлячу із землі іржаву дротину. Потягнув – не дається. Знайшов лопату, розкопав яму, витягнув на світ божий зо два метри дроту.