Михайло Яворський: Поцілунок Лева

«Each of us inevitable,

Each of us limitless,,,

Each of us here as divinely

as any is here».

Walt Whitman

«Кожен із нас неминучий,

Кожен із нас безмежний...

Кожен із нас неповторний,

як і будь-хто сущий».

Водт Вітмен

«Мир - це просто слово. Насправді ж, за природним законом, кожен поліс перебуває у стані постійної неоголошеної війни з іншими полісами».

Платон

«Це не мир, це лише перемир ’я на двадцять років».

Передбачення маршала Франції Фердинанда Фока після закінчення Першої світової війни 1919 року

Літо 1939 року. Мені чотирнадцять років. Я щойно закінчив перший клас Першої державної гімназії у Львові. До Першої світової війни місто належало до Австро-Угорської імперії. Тепер, після закінчення війни, з 1919-1920-го року воно належить Польщі. Мовою моєї мами це місто звучить як Львів. Офіційною польською мовою - Lwow. У літописах воно має назву Leopolis. У всіх трьох випадках це означає - місто Лева. Лише німці дали йому інше ім’я. По-їхньому це був - Lemberg. Значення цієї назви мені незрозуміле.

Вважають, що це місто заснував у XII сторіччі король Данило Галицький для свого старшого сина Лева. Містом, у сучасному значенні цього слова, Львів став лише згодом. Почалось усе з обгородженого дерев’яного замку на вершині пагорба, який височів посеред розлогої рівнини. В низині жили так звані смерди. Вони обробляли землю, розводили худобу, свиней, овець. То були кріпаки князя Лева. А смерділи вони гноєм.

Звісно, дерев’яного замку вже давно немає. Його спалили монголи. Відбудували. Знову спалили турки. Відбудували з каменю. Потім, коли мистецтво війни вдосконалилось, його вщент зруйнували гарматними ядрами. Однак пагорб із залишками оборонних мурів і досі височить над містом. Його називають Високим Замком. Внизу, там, де колись жили смерди, розкинувся парк, де в сонячні недільні дні прогулюються елегантно вбрані пані та панови. Тепер до Високого Замку можна доїхати четвертим трамваєм, а від зупинки до вершини доводиться йти пішки. Пан Коваль, мій опікун, полюбляє там гуляти. «Це місце, - каже він, - де творилась історія». Стоячи разом із ним на верху пагорба, я бачу все місто й неозорі рівнини за ним. Іноді, коли я дивлюсь на південь, мені ввижаються обриси рідних гір.

Це мій п’ятий рік у Львові. А народився я в Яворі, карпатському селі понад сто кілометрів звідси. Живу з паном Ковалем у кам’яниці, яку побудовано на початку XX сторіччя, на розі вулиць Задвірянської й Ожешкової. Кам’яниця належить пані Шебець

- вдові протестантського пастора. Я й не чув про протестантів, допоки не приїхав до Львова, знав тільки про греко-католиків, римо-католиків і євреїв.

Того року червень видався напрочуд щедрим. Парки та садки духмяніють цвітом бузку й акацій. Трохи раніше, ніж звичайно, розцвіли каштани. їхні розкішні білі суцвіття свічечками здіймаються вгору поміж густозеленим листям. Для мене каштани такі незвичні! Дивлячись, як вони вишикувались обабіч нашої вулиці, я тішусь, що я у Львові. В горах, звідки я прибув, ростуть лише смереки й ялиці.

Львів для мене, немов різнобарвне полотно. Хто тут тільки не проживає! Найбільше поляків, євреїв і українців. Кожна з цих громад має власну футбольну команду. Змагання між ними, зазвичай запеклі, як справжнісінька війна. Мешкають тут також німці, вірмени, грузини, болгари, серби і навіть греки. Неважко здогадатись, який народ живе в якій частині міста - про це розповідають назви вулиць, мова, що лунає довкола, вбрання подорожніх, вигляд церков чи синагог, навіть пахощі страв. Запахи на вузьких, звивистих вуличках довкола Вірменської катедри й каплиці Боїмів занадто екзотичні, як на мене. Від того солодкуватого, як дим ладану на відправах у соборі св. Юра, гострого запаху мені аж слинка текла, а в животі бурчало так, наче я ось уже місяць не їв. Мої нюхові рецептори спокійніше почувались у польських, єврейських й українських частинах міста, де повітря пронизували земніші запахи часнику та цибулі. Проживши чотири роки у Львові, я звик до цього міста, проте іноді воно мені досі нагадує Вавилонську вежу.

Я люблю прогулюватись вулицями міста. Кожного разу мої очі уловлюють щось непересічне. Пригадую, як мене вразив пам’ятник польському королю Янові Собєському. Споглядаючи ту постать із високо піднятою булавою, верхи на коні, що здавалось от-от кинеться в бій, я немов переносився в час, коли Собєський захистив Відень від турецької навали. На пам’ятнику був напис, який я колись бачив у підручнику з історії: «Veni, Vidi, Vici» - «Прийшов. Побачив. Переміг».