Михайло Яворський: Поцілунок Лева

Вона говорила про те, що грядуть насилля і жах, про пекельні вогні в таборах, обгороджених колючим дротом, про спалені трупи, про кровожерливих духів, що втілились у Гітлера і спонукають його до нападу на державу червоної п’ятикутної зірки.

Схильна до сенсаційності й залежна від неї, пані Шебець була глибоко вражена віщуванням Аґнєшки. Мені ж усі ці чутки та пророцтва щодо війни здавались, з одного боку, жахливими, а з іншого - просто смішними. Для мене війни були чимось дуже абстрактним - вони існували тільки в книжках з історії. До того ж, зважаючи на рясноту воєн на сторінках підручників, вони здавались мені цілковито нормальним, неуникним явищем. Без воєн, казав наш учитель, не було б ні історії, ні поступу. Війни приносили зміни, а разом із ними щось нове, незбагненно інше. Саме це таємниче «щось» й інтригувало мене.

На моє уявлення про війну вплинуло й те, що я чув про неї ще малим. Дитиною, ще перед навчанням у початковій школі в Яворі, я час до часу слухав спогади діда, баби та матері про те, що вони пережили впродовж Першої світової. Я не все розумів із цих розмов, але бачив, якими поважними й напруженими ставали їхні обличчя, як вони стишували голоси, немов говорили про щось, не призначене для моїх вух, або ж сороміцьке чи страшне.

Лише у розмові про Вовка, нашого здоровенного кудлатого пса, їхні обличчя прояснювалися. Цю розповідь мені не тільки дозволяли слухати, а навіть спонукували до цього.

Під час Першої світової війни мій дідо мусив втікати з дому разом із родиною через наступ австро-угорської армії. Угорські гусарські загони тієї армії славились тим, що без найменших докорів сумління вішали прихильників інших королів або невідповідних богів, мстили за страждання своїх предків, яких завдали їм у давнину. Клопотом мого діда була прихильність не до того правителя. Він був русофілом, лояльним до російського царя. Це дало би причину гусарам повісити його на гіляці старої, грубезної липи, яка росла поблизу нашої хати.

Тому мій дідо поквапом розсадив дружину, п’ять синів, чотири доньки та Вовка на дві фіри й вирушив утікачем у нелегку подорож на північний схід, під крило російської армії, що відступала. Щоб не вмерти з голоду, він взяв із собою ще й дві корови.

Подолавши сотні кілометрів болотистих доріг, зупиняючись лише, щоб набрати води та попасти коней і корів, він опинився поміж австрійською та російською лініями фронту поблизу Києва. Серед всього того безладу собака згубився - чи то заблукав, чи, ймовірніше, загинув у перестрілці.

Зрештою, воєнна фортуна усміхнулась росіянам, і австро-угорці були змушені похапцем відступати. Мій батько з родиною цілі та неушкоджені повернулися до рідного села. Серед втрат були Вовк, одна фіра та двоє коней, один із яких здох із голоду, а іншого вбило сліпою кулею. Одну корову привели назад, а другу мусили заколоти дорогою, щоб вижити самим.

Повернувшись, батько побачив, що його будинок спалили. Однак зі своїми п’ятьма синами він без особливих клопотів відбудував дім. Життя повернулось у звичну колію. Всім бракувало Вовка, а найбільше моїй мамі, бо, як вона казала, він її особливо любив. Проте минув рік і собаку, хоча й не забули цілковито, але вже не згадували.

Прийшла наступна весна після повернення до рідного села, а разом із нею й ранній Великдень. Моя бабуся спекла паску, а її доньки розмалювали писанки. Великодньої неділі всі пішли до церкви святити паску, а повернувшись, взялися накривати стіл у світлиці. І ось родина сіла до святкового столу. Не було лише двох старших синів - одного забрали до австрійського війська на початку війни, а інший, щоб уникнути такої долі, замельдувався працювати на корабель, який відпливав до Америки.

То було перше за шість довгих років справжнє великоднє святкування. Запала урочиста тиша і батько почав проказувати молитву.

Аж раптом із подвір’я долинув схвильований гавкіт. Не встиг ніхто з місця зрушити, як відчиненим вікном до хати вскочила обдерта вівчарка.

То був Вовк.

Всі рушили до нього. З тієї радості перекинули стіл і паска разом із писанками опинилась на підлозі. Для Вовка після всіх його поневірянь паска була справжнім бенкетом. А для нашої сім’ї та Великодня неділя стала днем одразу двох воскресінь, адже сталось справжнісіньке диво. Згодом переказ про те диво незмінно торже-ственно розповідали на кожен Великдень. А я слухаючи його, поглядав на вікно - і надіявся, що раптом Вовк стрибне в кімнату.