Михайло Яворський: Поцілунок Лева

Богданова обізнаність - а він любив нею похизуватися - завжди вражала мене, хоч іноді я мав відчуття, що він все це вигадує. Одного разу він запитав мене, чи знаю я, що Ісус був педерастом, а я на це відрубав, що йому, мабуть, клепки бракує і щоб такого блюзнірства я більше не чув. Моя відповідь його анітрохи не збентежила. Відказав лише: «Навіть якщо це неправда, про це варто помізкувати».

- Отже, ви нас покидаєте! - з жалем вигукнула пані Шебець, коли пан Коваль з’явився на веранді. Він був у коричневому твідовому піджаку та в сірих штанах, а в руках мав свою звичну шкіряну валізу. Сорочка з накрохмаленим білим комірцем і темно-синя краватка у світло-червону та золотаву смужку надавали йому вигляду справжнього джентльмена.

- Щось мені не дуже віриться, що ви просто їдете на відвідини до сестри, - сказала пані Шебець, докірливо поглядаючи на пана Коваля. - Наступне любовне побачення?

Пан Коваль зігнорував її запитання, але вона не вгавала.

- Знаєте, Іване, всі ці ваші цьогорічні поїздки видаються мені доволі дивними. - Вона глибоко зітхнула і з ноткою ревнощів у голосі продовжила. - Чим ви насправді займаєтеся? Чому так часто слухаєте Берлін по тому своєму приймачеві? Скажіть-но, Іване, чи ви, бува, не німець, не шпигун? Так?

Як розбещена дитина, якій не дали тістечка, але яка вперто намагалась його видурити, вона чекала відповіді пана Коваля. Я й не думав, що в неї така бурхлива уява. Вона чудово знала, що пан Коваль захоплювався вивченням іноземних мов. Він вільно розмовляв десь чи не п’ятьма. Проте найбільше йому до вподоби була мова Ґете та Шиллера, як він казав. Саме тому він так часто налаштовував приймач на берлінські хвилі.

Мабуть, звиклий до дорікань пані Шебець, пан Коваль спокійно пропустив повз вуха її підозри. «Не турбуйтесь про мене, - сказав він. - Попіклуйтесь про Михася, дивіться, щоб він не голодував». Обернувся до мене: «А ти, Михасю, не забудь, що першого вересня початок навчання».

- Щасливої дороги, пане Ковалю, - відповів я, потискаючи йому руку.

Ми з пані Шебець стежили, як він йде вниз східцями до саду, відчиняє чавунну хвіртку й повертає праворуч. Він не озирнувся, не помахав пані Шебець рукою, як вона того хотіла. «От, пішов... мандрівний бабій, - вголос сказала вона те, про що міркувала, мабуть, лише подумки. - Цікаво, скільки в нього сестер? Певне, по одній в кожному місті».

«Не питай, що буде завтра».

Горацій

Після від’їзду пана Коваля наш будинок спорожнів, хоча пані Шебець і її сестра ще досі були тут. Пані Шебець не любила покидати свій дім. Після чоловікової смерті сім років тому, перебування на самоті у своєму будинку було для неї справжнім святом. Вона виходила лише за хлібом і бакалією до крамниць неподалік. Молоко, масло і сир; влітку - салат та овочі; а восени - яблука; їй привозило пара селян із передмістя.

Вона вибиралася в місто лише двічі на рік за вбранням на літо чи на зиму. Вона любила гарно вдягатися, а щоб вразити пана Коваля, який цінував елегантно вбраних жінок, сама шила собі сукні. Вона мала нову швейну машинку «Singer», до якої нікому, навіть сестрі, не дозволяла доторкатися.

її сестра була щонайменше надесять-п’ятнадцять років молодша. В її кімнаті було лише одне вікно, яке виходило на вулицю, ліжко, невеличкий секретер, стояк із вмивальницею і кухлем для води. Та кімната нагадувала монастирську келію, але її це влаштовувало. На стінах не було жодної картини. Вбиральню вона мала спільну з усіма нами.

Убиральню зробили, мабуть, набагато пізніше, ніж побудували будинок. До неї був вхід і з веранди, і з саду. Там стояв вишуканий порцеляновий унітаз із білим полірованим сидінням, а над ним було прикріплено скриньку, з якого звисав металевий ланцюг. Коли я вперше потягнув за той ланцюг і каскади води злетіли в унітаз, я так злякався, аж підскочив. Для мене це було дивовижно. В селі в нас був лише «виходок» - надворі біля гнійної ями. А старі газети з’являлися там лише влітку, коли приїздили гості.

Уляна навчалася у Львівському університеті, але, здається, не могла його закінчити. Одного разу я чув, як вона казала пану Ковалеві, що її докторську дисертацію відкинули, бо члени докторської ради - «політично тупі реакціонери, йолопи, неспроможні зрозуміти прогресивні погляди». Ці дивні слова запали мені в пам’ять, бо дуже вразили мене.

Оце вперше і востаннє я бачив, що Уляна і пан Коваль розмовляли. Пан Коваль терпляче слухав, але, здавалось, не сприймав її скарг серйозно. Не знаю чому, але я був упевнений, що цим двом ніколи не порозумітися.