Михайло Яворський: Поцілунок Лева

Завтра перше вересня. Щоб підготуватися до школи, я пішов у місто, купив зошити, олівці та нову ручку «Пелікан», на яку пан Коваль дав мені шість злотих - винагорода за мій краснопис. Потім я попрасував свою шкільну форму темно-синього кольору. Без неї нас не впускали до школи. Кожна гімназія мала власний номер на нашивці на лівому рукаві. Наш чомусь був № 571.

Коли я вже вішав форму, то почув голос пані Шебець: «Михасю, листоноша має для тебе листа»

То був лист від мами, який датовано ЗО червня 1939 року. Він йшов до мене понад півтора місяці, - можливо, через начальника пошти в Яворі, який вважав, що має право вирішувати, коли які листи відсилати і чи відсилати взагалі.

Почерк моєї мами завжди вражав мене. Кожна літера була досконало накреслена, немов єгипетські ієрогліфи, і стояла окремо, наче поставлена друкарем.

«Добривечір, любий сину Михайле!

Після праці в полі твій батько і його наймит скоро пішли спати, аби на світанку знову стати до роботи. Я теж цілий Божий день була в полі, трохи’м ся змучила, але подивилася на місяць вповні й гадаю си, що там моя дитина зараз робить. В таку ніч добре бодай думкою бути з тим, за ким заскучила.

Любий сину, вечори в нашій Яворі дуже файні - мирні, тихі, зорі в небі блищать, як ангелики. Такими вечорами серце сповнюється безмовною дякою за Божу ласку, за те, що на світі ще є гідні люди, як пан Коваль.

Я так кажу не тільки тому, що він тебе взяв під свою опіку, годує, дає дах над головою, платить за науку. Вже тільки за це - поклін йому доземний, бо не знаю, чи ще хто робив би таке. Надіюся, ти то цінуєш. Знаю, в твоїх роках ще про таке не думають, беруть все як належне, але ти би мене дуже втішив, як сказав би йому який ти вдячний за його добрість до тебе.

Господь Бог звів пана Коваля з моїми батьками і з іншими з нашої челяди, і тобою. Пригадуєш ту розповідь про Вовка, нашого пса. Певне, що пригадуєш’си. Про неї вся родина гуділа, а коли ти мав рочки три-чотири, то мусіла’м щовечора розповідати її тобі на ніч. Не пригадую, щоб ти хоч раз заснув, поки я не закінчила. Але я тобі ніколи не оповідала, якою дорогою пан Коваль прийшов до Явори.

Мої батьки зустріли пана Коваля за декілька днів після того, як згубився Вовк. Як ти, певне, пригадуєш, батько втікали від наступу австрійського войска, боячись, що гусари повішають’го за його русофільство. Якось неподалік Києва австріяки несподівано прорвалися через російську лінію фронту, змусивши росіян до безладного відступу. Раптом мої батьки зі своїми п’ятьма синами і чотирма доньками, серед яких і я - наймолодша, - опинилися на австрійській території. Щобільше, на той час ми мали тільки одну фіру. Другу, з якою ми зачали свою мандрівку, разом із конем у нас забрали російські дезертири. Навіть якби австріяки нас не займали, ми все одно не могли йти далі, бо нашого коня вбила сліпа куля.

Я спостерігала, як брати знімають упряж з убитого коня, коли почула батьків лемент: «Гусари! Гусари!» З лісу до нас прямував гусарський загін. Напуджені, ми, дівчата, повистрибували з фіри під мамин прихисток. Батько почав молитися, гадаючи собі: «Тут мені й кінець»

Я чула, як зупинились коні, але розплющила очі тільки тоді, коли почула вигук: «Хто ви? Що тут робите?» Я побачила невеличкий загін солдатів у австрійських формах на чолі з чоловіком, який оце запитував. Він цілив у нас пістолем.

На вигляд мав літ тридцять, може, трохи більше, а сіро-голубі очі аж сяяли на засмаглому обличчі. Його «імператорські» вуса, такі, як у Франца-Йосифа, надавали’му поважності. Він поволі оглянув кожного з нас. Коли його очі зустрілися з моїми, він спитав, як ся називаю. «Марися», - сказала я, почервонівши, як буряк.

- Марися? - перепитав він. - Судячи з твого імені, ти десь із Карпатського краю, тільки там так називають дівчат.

Нас здивувало, що йому це відомо, але ще більше вразило, що він сказав це нашою мовою. Виявилось, що він українець, львів’янин, а тепер «його величності лейтенант», старший над загоном кавалеристів. Звали його Іван Коваль. Наш отець, приголомшені таким поворотом подій, слова не зронили, поки мати розповідали панові Ковалеві про нашу халепу. Пан Коваль уважно вислухав, а потім покликав солдата відповідального за запасних коней і подарував одного нам.

- Ви наш спаситель, Богом даний, - сказала мати панові Ковалю, коли ми лагодилися вирушати додому. - Приїжджайте до нас будь-коли в Явору в гості.

- Щасливої дороги, - відказав він. - Хтозна, як на те буде Божа воля, я, може, й приїду. Пан Коваль був із ворожого війська, але повівся з нами, як шляхетний чоловік.