Михайло Яворський: Поцілунок Лева

Якщо вже Вовк потрафив вижити та ще й самотужки знайти дорогу додому, гадав собі я, то війна, мабуть, не така страшна, як її малюють. Принаймні не така, як описувала пані Шебець. Розглядаючи деякі картинки в підручнику з історії, я навіть думав, що для молодих людей війна мала би бути дуже цікавою й захоплюючою. Інакше вони не зголошувалися б добровольцями до війська.

Мені особливо запала в пам’ять одна світлина добровольців, які записались на фронт наприкінці Першої світової. Ті юнаки виглядали лише на декілька років старшими за мене. Вони йшли під руку з гарненькими дівчатами, обличчя їхні світились радістю. Всім своїм виглядом вони, здавалось, говорили, яка ж то весела забава - війна. На світлині був напис: «Війна перетворює хлопців на справжніх мужчин». Розглядаючи те фото, я й себе уявляв поміж тих юнаків, хоча був ще замалим, щоб воювати.

Іншим разом я бачив тижневі новини в кінотеатрі «Атлантик», який я відвідував із Богданом, своїм однокласником і шаховим партнером. В тому випускові показували військовий парад у Берліні. Колони солдатів у три ряди проходили оглядовим майданом. їх показували у різних ракурсах. Спереду було видно їхні обличчя - молоді, щасливі юнаки салютували своєму провідникові, вдячні, що він зробив із них солдатів. Збоку колони видавались багатоногами тілами, які рухалися з точністю швейцарського годинника. У ракурсі зверху вони зливались у повноводну ріку, спліталися в руйнівну потугу, готову змести все на своєму шляху. То були «молоді німецькі леви», як було написано в субтитрах. Коли я дивився на них, мої ноги мимоволі рухалися в такт із музикою військового оркестру. Інформаційний випуск закінчився, почався фільм «Тарзан, годованець великих мавп», але ті молоді леви досі крокували мені перед очима, їхні обличчя сяяли радістю під сталевими шоломами, а за плечима виблискували дула рушниць. «От би нам таке військо!»

- сказав Богдан, коли ми виходили з кінотеатру.

Після того випуску мене дивувало, що наш учитель малює картину Першої світової війни такими похмурими, гнітючими барвами. Він називає її «божевільною війною, війною без переможців, війною мільйонів смертей і безупинних суспільних заворушень». Він говорить про війну так, начебто вона щойно закінчилася, але для мене вона була лише тихим відлунням далекої минувшини, давнішої, ніж перехід Ганібала через Альпи два тисячоріччя тому.

Можливо, я не сприймав серйозно його поглядів через таємничі зміни в своєму організмі. В моєму тілі немов прокинулась нестримна сила й тепер відчайдушно намагалась вирватись із нього назовні. Вона не давала мені зосередитись на важливих питаннях, про які пан Коваль хоче, щоб я міркував. Гадаю, саме цю силу священик називає «нечистою силою», яка постійно спокутує нас до гріха.

Від весни мене понад усе почали цікавити дівчата. Історія з її славетними війнами й завоюваннями у списку моїх зацікавлень посідала надзвичайно скромне місце. Моїми помислами заволоділа Соня - мрійноока однокласниця з хвостиком. Нерідко я мрію й про Ванду, яка мешкає неподалік за рогом. Ванда вища, ніж Соня, кароока, каштанове волосся з рівним проділом посередині, заплетене у дві косички. Утім щодо неї в мене нема шансів, бо вона старша та ще й має хлопця. Його звати Єжи. Вона називає його «Тарзаном». Він зависокий як на свій вік, міцний, а влітку носить спортивну сорочку без рукавів, виставляючи напоказ свої м’язи. Його батько

- полковник польської армії, і Єжи має намір піти його шляхом. Він називає себе циніком, хоч, я певен, навіть не розуміє цього слова, і має дивну звичку примовляти: «Насолоджуйся життям, допоки живий».

Я на якихось два-три роки молодший за Єжи, але в присутності Ванди він обходиться зі мною, як із малечею. Йому подобається принижувати мене перед нею, кличучи «малий» або «g6wniarz»*. На диво, він часто просить мене пограти з ним у шахи, мабуть, тому, що завжди виграє. Та одного разу біля Ванди, коли я запропонував йому зіграти партію, він заявив, що «принизиться» до такого тільки задля того, щоб «намилити мені дупу». Єжи полюбляв вживати паскудні слова. Але мене прикро вразило те, що він вдається до таких слів у присутності Ванди, і я вирішив, що він не вартий її.

«З німцями ми ризикуємо втратити свободу.

З росіянами ми втратимо свої душі».

Йозеф Бек,

міністр закордонних справ Польщі, липень 1939

- Нарешті, зрушилося, - сказав пан Коваль, підвівши погляд від газети. Його очі під облямівкою густих брів спалахнули тим особливим вогником, який з’являвся, коли він бачив привабливу жінку або читав про якісь приголомшливі міжнародні події. Я не знав, що він має на увазі й, глибоко занурившись у власні думки, не мав бажання розпитувати.