Михайло Яворський - Поцілунок Лева

Однак найбільше мене здивувало те, що я побачив, коли звів очі вище - понад голову Собєського. Там на виступі, під дахом будинку на розі, сиділа копія статуї Свободи. Як вона потрапила до міста Лева, було для мене загадкою. Здавалось, вона почувалась не в своїй тарілці. Адже, на відміну від своєї американської посестри, що гордо стояла зі смолоскипом свободи, вона - сиділа, мабуть, виснажена довгою мандрівкою, або втомилася тримати смолоскип.

Іноді під час таких прогулянок у мене виникає відчуття, наче я в левиному лігві. Ці різьблені леви живуть всюди - пишаються на просторих майданах, зазирають із фасадів будинків, лазять завулками. Буває, мені сниться, що леви драпаються по стіні, щоб вдертися до моєї кімнати. Найвеличніші скульптури цих звірів встановлено перед Пороховою вежею. Вирізьблені зі сніжно-білого мармуру, їхні масивні тіла ліниво розтягнулися на сходах до вежі. Вони видаються вдоволеними, сонними, але водночас готовими щомиті дати відсіч будь-якій небезпеці.

Мої прогулянки часто закінчувались на площі Ринок, у центрі міста, на південь від середньовічної стіни. Кам’яниці, що облямовують цю площу, було збудовано декілька сторіч тому. В її центрі височіє Ратуша, вхід до якої охороняють два величезні леви, додаючи величі й так величній споруді. На дах вежі ведуть вузькі сходи. Доглядач Ратуші - знайомий пана Коваля, тому дозволив нам вийти нагору. Мені аж дух забило від захвату, забув навіть лік сходинкам.

Червневими вечорами, після роботи пан Коваль сидить на веранді, читаючи газету «Діло»*. Я приєднуюсь до нього незадовго перед вечерею. Іноді газета повністю поглинає його увагу, тоді я тихенько сиджу, насолоджуючись пахощами бузку та акацій, що

*«Діло» - перша українська щоденна газета. Її видавали з 1 січня 1880 р. по 5 вересня 1939 р. у Львові. Заснована групою «народовців» на чолі з В. Барвінським для захисту прав українців Галичини, виступала за державну незалежність та соборність України (прим. - Ред.).

долинають у відчинені вікна. Однак буває він переповідає мені прочитане, бо хоче, щоб я знав, «що діється в світі». Світ, на його думку, «стає дедалі тіснішим та, відповідно, й дедалі паскуднішим». «Наш народ надто сумирний, нам слід навчитися стояти за себе». Він ретельно добирає слова, стисло висловлює свої думки, однак часто те, що він говорить, занадто складне для мене.

Утім віднедавна пан Коваль читає менше. Це через цензуру. Багато шпальт у його газеті просто не задруковують. Одного разу перша сторінка була порожнісінькою з єдиним написом - «ЦЕНЗУРОВАНО». Це не надто хвилювало пана Коваля, бо, як він казав: «Незадруковані сторінки говорять читачеві, що влада намагається щось приховати. Проте народ бачить, що владущі чинять, і новини про це поширюються з вуст у вуста серед більшої кількості людей, ніж задруковані сторінки».

Він таки мав рацію. Чи не щодня можна було стати свідком знущань над меншинами з боку ендеків - не надто молодих тупо-головців, які перебрали собі монополію на польський патріотизм. Вони ненавиділи кожного, хто був неподібним до них, поводились так, наче місто належало їм.

Свою діяльність вони розпочали декілька років тому з розмальовування стін написами «Ві| £ус1а»*. А торік влітку вони вдерлися до Державного університету й побили українських студентів. Серед них був і мій вуйко Михайло, материн молодший брат. Боячись за своє життя, він втік із Польщі до Німеччини.

Утім від початку того літа ендеки трохи забули про євреїв і українців, спрямувавши свою злість проти німців, або «швабів», як їх називав польський простолюд.

Містом поширюються тривожні чутки. їх можна почути скрізь

- на базарі, в цирульника, навіть у церкві. Бульварна преса обсмоктує і роздуває їх, як може. Ось, приміром, декілька днів тому в «Бгіеппіки ХУіесготут» опублікували статтю під заголовком «Скоро війна! Гітлер готує напад на Польщу!» Безхмарний спокій липневих вечорів порушили пронизливі вигуки продавців газет: «Сенсація! Екстрений випуск! Скоро війна!»

Нашу господиню пані Шебець, яка жити не може без вечірніх газет, справді бентежать усі ті чутки про війну. Підлітком її захопив вир Першої світової війни. Мабуть, то були не найліпші часи, бо згадуючи їх, вона каже лише одне: «То було страхіття, жах, безконечний жах - москалі вбивали, ґвалтували, грабували».

Я ніколи не читаю вечірніх газет, бо пан Коваль каже, що вони підходять хіба розчарованим у житті паням. Та одного разу, коли його не було вдома, я зауважив, що пані Шебець залишила газету на столі веранди, і не зміг втримати свою цікавість. Там була стаття під величезним заголовком про віщування якоїсь Аґнєшки Пілч, провидиці, яка ще десять років тому передбачила війну.