Через декілька років, за рік до твого народження, він таки приїхав до Явори й відтоді, як тобі відомо, щоліта їздив до нас на вакації.
Отож, любий Михайле, не забувай, що пан Коваль зробив для твоєї сім’ї і що він робить для тебе. Слухайся його, він добрий учитель. Пильно вчися в школі, а тоді станеш такою поважною людиною, як і він. Я щодня молюся, щоб не було війни і нам не довелося знову втікати бозна від кого. Але старі люди в селі вже бачуть хмари, що збираються на небосхилі. Вони кажуть, що попередні десять літ родилися самі хлопчурі, а це значить - скоро буде колотнеча. Надіюсь, що вони ся помиляють.
На тому кінчу свого листа тобі, мій Михайле. Передавай мої поздоровлення та дяку пану Ковалеві. Він мені писав, що оце вперше не зможе приїхати до нас на літо і що ти також залишишся у Львові через науку. Я за тобов скучаю. Як і торік, я хотіла піти з тобов до Кропивника, назбирати грибів і ягід. їх цього літа буде сила-силенна, бо погода тепла і часто падають дощі.
Твоя мати Марися».
«Я не вимагаю від жодного німецького мужчини більше, ніж я сам був готовий зробити під час війни...
Відтепер я не більше, ніж перший солдат Райху. Я знову зодягнув найсвятішу і найдорожчу для мене уніформу, і я не зніму її, аж доки ми не здобудемо перемоги або доки я не помру».
Гітлер, оголошуючи своє рішення про наступ на Польщу
Я не міг пропустити першого дня школи, навіть якби захотів. Перед від’їздом пан Коваль обвів червоним вівторок 1 вересня 1939 року в настінному календарі.
Я переходив до другого класу гімназії. Після четвертого класу мене чекали два роки ліцею, а потім університет. Принаймні так планував пан Коваль. Я ж був не проти - він сплачував за моє навчання грубі гроші, бо гімназія була доволі престижною. Властиво, він платив лише половину, бо як син селянина я підходив під «свідоцтво бідності», що давало мені право на таку знижку.
Дорогою до школи я відчув, що форма трохи завузька. Шкіряна течка в моїй руці була легенькою - там лежав тільки один зошит. Вночі, мабуть, було вітряно, бо земля була всипана каштанами. Вони, мов дикобрази, їжачилися зеленою шкаралупою. Я копнув собі декілька, не дивлячись, що роблю. Один влучив у жінку поперед мене. Вона верескнула, мабуть, більше від несподіванки, ніж від болю. Не чекаючи, щоб вона обернулася, я звернув у бічну вуличку й подався до школи обхідним шляхом.
Ось чому до свого класу за номером 2-А я прийшов останнім. Наш клас мав ще одну групу - 2-Б. Вони відрізнялися лише тим, що іноземною мовою 2-А була німецька, а 2-Б - французька.
Щойно я всівся поруч із Богданом, що зайняв мені місце, як до класу зайшла вчителька. Вона була нова, відрекомендувалась польською. Згідно з правилами, тепер кожен навчальний день мав починатися з молитви «Отче наш». У Польщі держава й релігія були єдиним цілим. Закривавлене розп’яття висіло на стіні кожного класу, поруч із ним, ліворуч, - портрет маршала Пілсуцького, а польського президента Мосціцького - праворуч. Стоячи під тими портретами, вчителька сказала, що, позаяк у нас урок польської мови, то й молитимемося польською.
Я закляк. Я завжди молився рідною мовою. Я й уявити собі не міг як це - молитися по-чужинському. Не довго думаючи, я підняв руку.
- Так. Чого тобі? - різко запитала вчителька.
- А що, Ісус по-українському не розуміє? - боязко й несміливо запитав я. Клас вибухнув реготом, та вмить змовк, коли вчителька зарепетувала:
- Цитьте, діти! Мовчати!
Запала гнітюча тиша. Мене пройняло холодом від гадки, що ось зараз мене виженуть із класу або пішлють до злого директора. Що тоді скаже пан Коваль?
Поки вчителька добирала слова, гучнішали й ближчали вигуки продавців газет: «Екстрений випуск! Війна! Німеччина атакує Польщу!»
Як звірята в клітці, що почули запах свободи, ми позривалися з місць і з’юрмилися біля вікон. Однак скоро ми знову були за партами через крики вчительки та директора, який з’явився на порозі.
Урок продовжувався так, наче нічого не сталося. Наступні уроки так само минули, ніби все було добре. А наступного дня всіх зібрали у спортзалі.
До нас із підвищення промовляв директор. Він сказав, що будівлю нашої школи забирають військові й що відтепер навчання не буде.
Ми вибухнули оплесками, які відразу вщухли, коли директор презирливо глянув на нас, як генерал на огляді новоприбулих рекрутів. Повільним стакато він промовив: «Не хвилюйтеся, війна буде короткою, німців розіб’ють, і скоро ви повернетесь до школи. Тим часом будьте старанними, виконуйте домашню роботу».
Читать дальше