Михайло Нечитайло - Дріт

– Ого, Таню, – похнюпився, – добрячий шмат ти вклала в землю, не тільки на вік мій мірилась, а й на поза нього плани мала.

Потягнув той дріт Славко в хату, біля софи поклав, у зажурі схилився.

Намацав мобільника, тицьнув у клавіші, вгледів на екрані миле личко, обрамлене написом «Танюшка», послав дзвінок у всесвіт.

– Алло, – долинуло здалеку. – Славко, чого тобі, бо мені ніколи.

– Хочу тебе бачити, – викублив важко.

– Я теж, але мені, їй-богу, ніколи, – озивалася далечінь.

– Таню, в нас біда, – іскрою шелеснув у всесвіт.

– Яка? – жахом сповнилися далі.

Глянув Славко під ноги на іржаву в’язь.

– Дріт, – видихнув.

– Який дріт? – незримою тривогою віяло з далеких мобільних просторів.

– Той самий, лукавий, – Євтихіїними словами сколошкав Славко обтяжений страхом всесвіт.

– Я постараюся зараз приїхати, – далечінь вирішила стерти відстані. – Чекай.

Кинув Славко мобільника на софу, а дріт іржавий виклав на стіл посеред кімнати.

По якімсь часі об той дріт спіткнувся дівочий погляд.

– Господи, нащо ти його сюди втягнув? – чи то здивувалися, чи вжахнулися очі.

Славко постеріг тую непевність дівочих очей.

– Кажеш, ангели в’яжуть? – перепитав.

– Ага, крильми, – зблиснули очі.

– Брехня! – скрикнув. – Немає ангелів, немає крил, є шмат іржавого дроту та лукавства, лукавства море.

– Про що ти? – злякалася дівчина.

– Про нас, – не зважив на дівочий страх. – От біда тільки – луснув дріт. Не витримав правди – луснув. Усе в’язання зітрухло й осипалося долі. Свобода ввірвалася в хату. Тільки хто їй радий? Хто, Таню?

– Про що ти? – своєї дівчина.

– Годі, Таню! – крикнув. – Усе знане. І про перстень, і про дріт. Усе, розумієш. Не ясно одне – нащо? Я ж тебе так любив, кохав так, що світу не мав поза твоїми очима, а ти… – якийсь перстень… Шмат металу. Простий шмат металу, а ти його вивищила й понад світ, і понад себе, й понад любов, і понад нас. Нащо, Таню? Тобі шепнути варто було: «Славку, персня хочу»; я б сотню кинув тобі до ніг, а ти… потай… Ех, Таню, Таню, ти вбила все. Як той Тарас Бульба, сама породила, сама й убила. Нащо, Таню? Роз’ясни мені, задля чого? Бо не розумію, їй-богу, не розумію.

– Ти хочеш сказати, що це я вкрала персня? – округлилися дівочі очі.

– Давай не будемо дивуватися тому, що дивом не є, – махнув Славко рукою.

– І хто тобі це сказав, ворожка? – допитувалися очі.

– Світ не без чесних людей, – буркнув Славко.

– Я ж просила – не йди до неї, Славку, – сховалися очі за сльози. – Я ж просила… Я відчувала…

– Ще б пак, не відчувати, – зовсім не здивувався Славко.

– Ти пам’ятаєш, я казала, – проривались очі з-за сліз, – що в кожного на перехресті чотири дороги, а по якій іти – всяк має вибрати сам. От і вибирай, бо я не брала твого персня.

– Я б вибрав, – йшов Славко за очима, – але як мені повірити тобі, Таню?! Як?

– Мовчки, – порадила.

– А де гарантія, що віра моя – не омана? – поцікавився.

– Віра не потребує гарантій, на те вона й віра, – висотались очі з-за сліз, згарячіли.

– Але віра потребує правди, бо віра в брехню – тая ж омана, – не погодився.

– А ти видивись правду між брехні, – горнулися очі. – Серцем побач.

– Я б хотів, – аж гойднувся. – Але ж дріт… – спотикнувся очима об залізяччя на столі.

– При чім тут цей мотлох? – не втямила дівчина.

– Лукавство в нім, – стояв на своєму Славко. – В'язати людину треба до межі, бо інакше можна й розрізати навпіл. Ось у чім біда, Таню. Не городи філософських тинів, скажи краще чесно – нащо все? Нащо перстень, нащо цей дріт, нащо крадіжка й нинішні вмовляння, аби я повірив тобі, як завше? Була любов, було те́пло й затишно, а це все, що відбувається нині, нащо?

– Нащо, питаєш? – звузились очі. – А я не знаю, нащо. Я в дротах не тямлю, що ти викладаєш їх на стіл і тицяєш якимось довколадротовим безумством межи очі. Я одне знаю, що б ти там собі не намислив, обпившись відьомським пійлом – не брала я персня. Але це знання для мене, для тебе ж, зашореного у лжевірі, сюю правду осягнути нереальним завданням є. Ти ж дротину в голову увібгав, більше там нічому немає місця. Жалем, ніби дротом, скрутив ти себе, Славку, аякже, дорогоцінного персня втратив. Чим применшити твій жаль – не знаю. Ось, візьми, бо нічого іншого, аби втішити тебе, на ум мені не йде.

Простягла долоньку, на якій покоїлися зняті з пальців дешевенькі каблучки.

– Бери, – просила.

Вже й руку простягнув, аби взяти – та й застиг.

Євтихіїні слова ввірвалися в мозок: «Вона, аби вирватися з круга, свій круг кине тобі межи очі. Далі обирати тобі – або взяти її круг і випустити пташку з гріха, або не взяти її круга й замкнути в смертельний зашморг…»