Михайло Нечитайло - Дріт

– Оце такі справи, – роз’яснив ситуацію. – Не підемо сьогодні на бал, бо то ж не принц з принцесою туди з’являться, а дві примари понуруваті й сквашені. А я не хочу примарами втиратися в людські очі, я хочу ошелешити їх нашою королівською з’явою. Перенесемо з’яву, Таню, бо сьогодні я не годен випромінювати щастя.

Бачив – засмутилась, але вдіяти нічого не міг.

– Пробач, – зітхнув.

– Розумію, – схилила голову дівчина. – Хто ж втратою радіє. Хустинка з сумочки звіється – і то жаль криє; а тут – та-акий перстень.

– Та не в персні, врешті, справа, – розводив руками Славко. – Інше бентежить – хто, хто, як? Душа болить не від втрати коштовності, а від підступності чиєїсь. Не таке вже й широке коло осіб перейшло мою хату, ще вужче коло мітило в тій хаті персня, і хтось один, близький і вхожий, перекреслив усе з-за шматочка вимережаного золота. Страшно, Тетянко моя, від того, що я в когось безмежно вірю, а він з моєї віри, не роздумуючи навіть, здатен стесати кинджала та встромити, як причину знайде, мені в серце. Дружба, яку за антарктичні льоди маю, здатна скреснути, як рихла крига на забутій річечці по весні. То де ж твердь на землі, кохана моя? На що обіпертися можна в цім світі, не боячись упасти, втративши будь-якої миті опору? В кого можна вірити, крім себе, на землі? Бо як немає тверді, немає опори, немає віри – то що тоді є в людини, що, ради чого варто родитися і жити?

– Ти, Славку, краще не допитуйся в себе якоїсь абстракції, а зателефонуй до міліції, – порадила Таня.

– Безнадійна трата часу й сил, – махнув Славко рукою. – Я не знаю, коли той перстень пропав, я ж не милувався ним щодня. Два чи три дні пройшло, як востаннє його бачив, у хаті сто слідів стерто й сто народжено – хто вже що знайде. Хіба до екстрасенса сходити? – знайшовся враз на думці.

– По що? – здивувалася Тетяна.

– Ну, – роздумував Славко, – може, вкаже, де шукати пропажу. Або гляне в майбутнє й побачить, чи знайду.

– Не раджу втягуватися у всяку магію, – не погодилася Таня. – Шарлатанство то все. Майбутнє незнане, бо його ще немає.

– Ти хочеш сказати, що немає долі? – запитав Славко.

– А хіба є? – дивилася в очі дівчина. – Ось глянь, стоїмо ми на перехресті – перед нами три дороги вперед і одна назад. Яка може бути визначена доля, коли ми вільні цієї секунди рушити в будь-яку з чотирьох сторін. І в кожній стороні в нас ще по тисячі таких перехресть. Який екстрасенс може прорахувати всі наші думки та дії на незліченних перехрестях? Дурня те все, не вірю.

– Дозволь не погодитися, – заперечив Славко. – Бо можна сказати й інакше – куди б ми не йшли на всіх тисячах перехресть, ми однак підемо туди, куди веде нас доля. Ми не виберемо іншого шляху, окрім даного нам. Ми тільки тішимося, що маємо чотири дороги, а маємо лишень одну, бо по чотирьох одночасно піти не годні. Тож завжди вибираємо ту, яка нам прописана. А щодо можливості екстрасенсорного погляду в минуле, то тут і сперечатися ні об чім – минуле писане в Божій книзі, вартує лиш уміти повернутися в перегорнуту сторінку та прочитати.

– Твоя воля обирати шлях пошуку свого персня, – мовила Таня. – Але я тобі не раджу горнутися до забобонів і мракобісся. Огорнуть пітьмою – заблудишся й серед одної дороги, не кажучи вже про чотири.

По тому й розсталися, змінивши принадність і чарівність балу на невдоволення незгодою одного з одним.

Славко все-таки відвідав екстрасенса.

Практикувала в місті така собі ворожка – матінка Євтихія.

Ще дід покійний, сунучи рід Пулюїв до аристократизму, вивіряв шляхи поступу в матінки Євтихії. Та й батечко Славків бізнес-проекти бігав до неї погоджувати.

Пішов і Славко.

На подвір’ї в матінки гомонів і товпився люд.

«Ого, якби не було в бабери зіркого ока назад і вперед, чи й сунуло б стільки народу по ніщо?» – подумки докоряв Славко Тані, переконуючись у вірно вибраному шляху пошуку зниклого персня.

Черга в’юнилася подвір’ям у трьох десятках осіб – чекати день бажання в Славка не було, тож згадав про свій аристократизм.

Правдами й неправдами пробився до молодиці, котра в передпокої матінки управляла людським потоком.

– Я – Пулюй! – гордо мовив.

Молодиця зірвалася з місця, метнулася за двері.

– Для мене всі люди рівні, – долинуло грізне Євтихіїне з-за дверей. – Пулюй чи Петренко з колгоспу – всі в чергу. Мною веде Бог, а перед ним усі в одній шерензі.

Молодиця вигулькнула з-за дверей, розвела руками.

– Займайте чергу, – порадила.