Михайло Циба - Акванавти, або Золота жила

Циба Михайло Євгенович народився в 1928 роцi на Луганщинi. Пiсля закiнчення школи працював у колгоспi причiплювачем, трактористом, облiковцем тракторної бригади. З 1948 року перебував у лавах Радянської Армiї. Закiнчивши Ленiнградське вiйськове училище зв'язку, тривалий час служив офiцером повiтряно-десантних вiйськ. Цивiльну освiту здобував у Всесоюзному державному Iнститутi кiнематографiї. Працював сценаристом на Ялтинськiй та Одеськiй кiностудiях. Автор романiв «На зламi», «Марко Хорунжий», «Солдатки», «По той бiк екрана», а також збiрок «Бесстыжая», «Обратный путь дороже», «Син приїздив»… За мотивами романiв М.Є.Циби знято художнi фiльми «Солдатки» i «Колесо iсторiї». Вiн — член Спiлки письменникiв СРСР.

За всiма законами художнього письма розповiдь належить розпочинати з найголовнiшої дiйової особи — головного героя. Ми ж розпочнемо з особи другорядного плану, яка майже не впливає на сюжет, але дуже симпатична. Цiєю особою є Василько, людина майже доросла, бо вже наступного року iде в школу. Чи й не вiк, скаже якийсь скептик з п'ятого чи шостого класу. Погодимося, вiк, може, й не вельми переконливий, але… Василько мало прожив, та чимало бачив. Вже одне те, що вiн побував у славетному, оспiваному в сотнях пiсень i розмальованому в десятках художнiх творiв мiстi з незабутньою назвою Одеса, дає йому право дерти кирпатого носа не лише перед ровесниками. Можете уявити, що то за мiсто, якщо росiйською мовою має двi лiтери «С»! Нiчого дивного? Та Москва, столиця всiєї держави й та з одним «С», а Одеса… Чому? Шофер таксi, в якому Василько їхав з бабусею, пояснив це тим, що Одеса ближче до Європи.

Iще, незважаючи на свiй дещо скромний вiк, Василько знав майже усi марки автомобiлiв, що бiгають по вулицi, i всi лiтаки, якi тiльки показують по телеку. Сюди, в гостi до тiтки Валентини, вони з бабусею приїхали поїздом, але ж назад Василько настояв на своєму, полетять лiтаком. Яким саме? А це вже вiн вибере. Найновiшого аеробуса, мабуть, тут ще нема, а срiблястокрилий «ТУ», з будь-яким номером, пiдiйде.

Таксi зупинилося бiля одноповерхового примiщення, на дасi якого скляна будка. Тут сiдають кукурудзяники. Чого вони сюди приїхали? Це ж не той аеропорт. По телевiзору показували зовсiм iнший. Бабуся розраховується, отже, приїхали. Але ж тут нема таких лiтакiв, на яких погодився б летiти Василько. Шофер, взявши грошi з бабусi i молодика, що сидiв попереду, навiть не дiждавшись, коли пасажири залишать машину, вийшов i попрямував до натовпу бiля примiщення аеропорту, покручуючи ключi вiд машини на пальцi i весело виспiвуючи:

— Ка-аму в мiсто-герой, ка-му в мiсто-герой?

А тут божа благодать. Нi метушнi, нi шарпанини, хоча лiтнiй сезон вже розпочався.

Сонце свiтить справно. Хмари, висушенi суховiями, зробилися легенькi, як гусяче пiр'я, й летiли кудись за обрiй. Погода льотна настiльки, що далi вже нiкуди.

Прилiтають i вiдлiтають тихоходи-лiтаки. А коли машини працюють добре, то людям i робити нiчого. Нiякого тобi клопоту, нiяких непорозумiнь чи сварок.

Нудьгує довiдкове бюро.

Не чути?валту бiля кас. Дрiмає черговий диспетчер, а книгою скарг зацiкавилася жирна муха, що потрапила сюди транзитом. За скляною загородкою усмiхається чергова, поправляючи обпаленi сонцем коси. Спiвучим голосом повiдомляє про те, що давно усiм вiдомо:

— …Кiмната матерi й дитини знаходиться у лiвому крилi…

Василько звернув увагу на молодика, що їхав з ними. У джинсах iз слоником на шкiрянiй латцi ззаду, хода розмашиста, мабуть, спортсмен. У торбi з багатьма кишеньками — ласти. Куди ж вiн їде? Вiд моря? А може, вiн приїжджав на море? Помiтивши, що бабуся його кудись настирно тягне, Василько запротестував.

— Нам ще годину чекати, — мовила бабуся, очима вказавши на вивiску вгорi: «Кiмната матерi й дитини».

— Нас сюди не пустять, — пробурчав Василько, прочитавши вивiску над дверима. — Написано «матерi» й «дитини»! А ви — бабуся. I я вже не дитина.

Погодившись на аргументи онука, бабуся повела його до альтанки-буфету. Доки вона щось купувала, Василько спостерiгав за опасистим чоловiком, що уплiтав товстi сардельки, запиваючи їх пiнястим пивом. Бабуся, поставивши тарiлку з сардельками на стiл бiля цього чоловiка i, щоб заохотити до їжi онука, подала йому виделку й мовила розсудливо:

— Ото їж гарненько, як ось дядя, i будеш сильний!