Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

– Наволоч, – пробурмотів він, похитавши головою. – Скільки ж такої наволочі…

Це був мій шанс. Коли ми зібрали ятку, я спитала його, навіщо він узагалі з тим священником спілкувався, навіщо він брав його гроші, якщо він так ненавидить релігію. Серж на мить зупинився, нахмурився, витер чоло, а потім подивився на мене.

– Я не заперечую проти того, щоби брати його гроші, – сказав він, дивлячись на мене таким поглядом, із яким зазвичай цілиться у мішень. – Насправді, коли такі, як ми, отримують щось від таких, як він, – це інше. Бо зазвичай відбувається навпаки.

Я перепитала, що саме він має на увазі, а він знову почав розповідати про те, як його дитиною відправили до католицької школи, де його навчали священники. За його словами, усі вони до останнього були потворами-садистами. Але він теж був міцним горішком, тому якось терпів. Але ось чого він не міг стерпіти – так це щотижневих візитів парафіяльного священника. Щосуботи вранці він сходив униз і бачив отця Г’ю, який сидів на кухні із його матір’ю, п’ючи чай та заїдаючи його тортом. Торт був помітним ударом по їхньому бюджетові, але мама завжди його купувала, розповідав Серж, щоби священник уважав, що вони не схожі на решту мешканців з їхньої вулиці – із немитими вікнами та собачим лайном на подвір’ї, що вони – добрі, поважні люди, у яких завжди знайдеться торт у пластиковому контейнері та які п’ють чай із китайського сервізу. Священник цікавився, як у них справи – Сержа і його бабусі, бо жили вони удвох, оскільки дідусь помер, коли Сержеві виповнилося п’ять років, – і взагалі, вдавав, що йому не начхати. Він слухав нарікання бабусі на те, що по всій вулиці ніхто не спроможний нормально доглядати за будинком, а також історії про те, як добре вчиться у школі Серж. Але перед тим, як піти, він ніби мимохіть згадував, що дах церкви потребує ремонту або що бракує продуктів на різдвяні подарункові набори для старших людей, тож, якщо в бабусі, мовляв, знайдеться пара зайвих копійок, церква із вдячністю їх прийме. Серж казав, що вони не мали грошей, аби ще з кимось ділитися. Вони були бідні. Безнадійно бідні. Але священник тиснув на бабусин добрий характер, кажучи, що всі парафіяни складаються хто чим може, тим самим змушуючи її почуватися винною.

– Бо вони завжди так роблять, мила моя, – промовив Серж, коли ми підіймали місточок до будинку. – Вони тиснуть на твою совість.

І моя бабуся на це піддавалася. Вона йшла до маленького чайника, який стояв на туалетному столику, діставала звідти останні копійки та віддавала священнику. Після цього вони цілий тиждень перебивалися з води на хліб.

– У них немає совісті, – сказав Серж. – Серед них повно паразитів. Ось чому я не вбачаю нічого поганого в тому, аби брати з них гроші.

Решту вечора він бухтів про церкву, лицемірство та несправедливі війни, а потім взявся розповідати про пустелю.

– Там усе було у крові. Вона була повсюди, – сказав він, дивлячись на мене скляним від пива поглядом.

Це мене трохи заскочило, бо він ніколи досі не порушував цієї теми, і мені стало цікаво, що саме він має на увазі. Невже він когось убив? Але я знала, що, коли він перебуває в такому настрої, краще не ставити йому жодних питань. Ба більше, хоча мені страшно це казати, я хотіла, аби він забувся. Поки він розповідав, то випив три великі кухлі домашнього пива, а я все доливала. Я знала, що якщо він продовжуватиме думати про священника та війну, не припиняючи при цьому пити, то зрештою забуде і про лисиць. І я мала рацію. Коли він нарешті вклався спати, я пішла до заднього входу, перевірити, чи не наставив він пасток. Надворі був звичайний спокійний осінній вечір. Але свою лисицю я таки побачила. Вона стояла в тіні будинку й дивилася на мене уважно та спокійно, ніби знала, що я зробила для неї, ніби вона знала, що я – її друг.

«Думай, Лізо, думай» – кажу я собі, міряючи кроками затхлу вітальню. – Ну, сюди ти дісталася. А далі що?»

Я стою біля брудного вікна і дивлюся на озеро, згадуючи її слова.

«Якщо тобі колись потрібно буде сховатися – будинок у твоєму розпорядженні. Там дуже спокійно. І безпечно».

Утім, я відчуваю що завгодно, але не безпеку. Я відчуваю, що будь-якої миті він може знайти нас і вломитися у ці двері. Навіть стоячи біля цього вікна, я почуваюся виставленою на огляд, хоча і знаю, що він просто не може знати, де я. Я не використовувала своєї банківської карти, взявши із собою в дорогу накопичену протягом останніх місяців готівку, – просто знімала тут і там з банкомата то десять, то двадцять фунтів, отже, за банківською картою поліція мене точно не вистежить. Я спланувала цю втечу до останньої деталі, але єдине, чого я не могла передбачити, що обіцяний нею безпечний будинок виявиться таким. Навіщо вона мене сюди відрядила, знаючи, у якому стані цей будинок? Невже ж це пастка? Ні, я такого навіть не уявляю. Вона – моя подруга, вона захистила мене в момент найбільшої вразливості. Вона б ніколи не наразила мене на небезпеку. Я повинна у це вірити. Я повинна вірити, що я ухвалила правильне рішення. Заради нас обох.