Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

Я і дотримувала, буквально дослівно, але все завершилося катастрофою. Курка всередині залишилася сирою, овочі розповзлися, на дні пательні підгорів соус. Річ у тім, що смаженя завжди в мене асоціювалася із батьком. Він страшенно любив готувати цю страву, з головою занурювався в ритуал приготування м’яса й овочів, а потім збирав усіх за круглим столом, щоб поїсти та поспілкуватися. По його смерті мама так і не знайшла в собі сил продовжувати традицію недільних обідів, тому вона зійшла нанівець, разом із нашим щастям. Ставши дорослою, я намагалася уникати таких обідів – через незагоєні душевні рани від щастя, яке я мала і яке втратила.

Пам’ятаю, як подивився на мене Марк, коли я почала нарізати курча і на тарілку з нього потекла кров. У нього був вигляд, ніби по ньому проїхався трактор. Бет із Гаррі також ніяковіли, але Гаррі спробував розрядити ситуацію. Він сказав, що в нього таке трапляється щоразу, як він надумає готувати печеню.

– Цих тварюк дуже важко приготувати нормально, – сміявся він, телефонуючи до індійського ресторану, аби замовити нам вечерю.

– Ти в порядку? – кивнула у мій бік Бет.

Я широко посміхнулася, закотила очі й відповіла, що почуваюся так добре, як уже давно не почувалася. Але всередині мене все кричало. Я ніколи не забуду слів, які сказав Марк, прощаючись із Бет і Гаррі після вечері. Відтоді ці слова мене переслідують, і щоразу, коли я про них згадую, я розумію їх дедалі глибше.

– Що ж, трохи ніяково вийшло, еге ж? – від нього смерділо пивом та курчам по-мадраськи. – Не знаю, що тобі сказати. Здається, ти досі так і не зрозуміла, Лізо, як воно – бути дорослою?

Дивлячись на ту недоладну пічку, я кажу собі, що хоч як би важко мені довелося та з чим судилося мати справу, я повинна довести Маркові, що він помиляється. Зрештою, мені двадцять вісім років, я не якесь там дурне дитя.

Я стаю, випроставши спину, і намагаюся уявити, що я – розумна та доросла, що я чудово знаю, що я роблю, але потім мені б’є у ніс такий різкий запах, що аж перехоплює подих. Затуливши рота рукою, я помічаю ліворуч від пічки невелику нішу. Цей неприємний запах, здається, тхне звідти. Не дихаючи, я входжу туди. Посеред тісної кімнатки стоїть високий дерев’яний ящик. Наблизившись, я бачу у верхній його кришці отвір, а поруч – старе заіржавіле відро. Бути цього не може. Але коли я заглядаю у той отвір, мої страхи підтверджуються. Це – туалет.

Я, похитуючись, повертаюся до кухні та виходжу у передпокій. Натрапляю на двоє дверей, що ведуть ліворуч. Потім прочиняю перші з них та ступаю всередину. Тут запах інший – солодкий, затхлий, що нагадує мені парфуми, якими користувалася моя мама, коли я була маленькою. Вона поливалася ними так рясно, що геть занурювалася у цьому запахові, і тато казав, що вона пахне так, ніби пограбувала парфумерний відділ у Selfridges . Звісно, тато жартував, але мама ображалася. Її міг засмутити навіть невинний коментар. І потім вона годинами ображалася, а тато все намагався її задобрити свіжоспеченими бісквітами або пропозицією прогулятися. Але якщо в мами псувався настрій, так просто цього було не виправити. Дивлячись на кімнату, до якої я щойно ввійшла, я намагаюся не думати про батьків. Голі стіни пофарбовано у блідо-блакитний колір, що нагадує лікарняну почекальню. Тут зовсім порожньо, якщо не брати до уваги купу простирадл та ковдр у кутку. Я невпевнено іду в їхній бік. Там можуть бути щури чи миші. Або навіть щось гірше.

Легенько тицяю ту купу на підлозі ногою – на щастя, жодних ознак життя вона не подає. Я видихаю. Здається, зараз у мене оголений кожен нерв. Я нахиляюся, намагаючись з’ясувати, чи якусь із цих ковдр можна врятувати. Принаймні, від них не тхне так, як від тих, що у вітальні. Я підіймаю верхню ковдру і бачу під нею спальний мішок кольору хакі. Я беру його та притискаю до обличчя. Пахне вологою та цвіллю. Раптом я чую пронизливий крик.

Джо.

Я облишаю спальний мішок і бігом повертаюся до вітальні. Він стоїть у дверях, його обличчя червоне й опухле від сліз.

– Усе в порядку, Джо, – кажу я. – Мама була просто в кухні.

Але він невтішний.

Раптом я помічаю темну пляму на його блакитних штанцях.

– О, любий, та нічого страшного, – кажу я, беручи його за руку. – Ходімо вмиймося.

Але щойно я промовляю ці слова, як я розумію, що ванної кімнати немає, нормального туалету, ванни або душу також немає. Я маю чистий одяг для Джо та пару пакунків вологих серветок, але хлопчик потребує належної гігієни, тоді як єдиним джерелом води є це кляте озеро перед будинком.