Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

– Будь ласка, Серже! – благала я, плюючись та захлинаючись водою. – Будь ласка!

Але він не відповідав – лише сидів у човні та дивився на мене, поки я борсалася, намагаючись не піти на дно. Потім він раптом простягнув до мене руки. Я потягнулася до нього, аби він мене витягнув, але він натомість схопив мене за комір та занурив під воду. За кілька секунд він знову дозволив моїй голові з’явитися над хвилями. Він повторював це знову, знову і знову. Я не могла навіть вдихнути. Клянуся, я вже розпрощалася із життям, бо не могла ані кричати, ані благати його зупинитися – щоразу, як тільки я виринала з-під води, він повертав мене під воду. Не знаю, як довго це тривало, але тоді, коли я вже думала, що зараз віддам кінці, він несподівано зупинився.

Я схопилася за борт човна, намагаючись відхекатись і гадки не маючи, чого очікувати далі. Потім він подивився на мене так, ніби щойно прокинувся. Несподівано він знову став Сержем.

– Нумо, сонечко, – спокійно промовив він як зазвичай.

І витягнув мене з води у човен.

Я не могла промовити ані слова. Просто сиділа й тремтіла, поки він веслував назад у напрямку берега.

– Радий тобі повідомити, – промовив він, допомагаючи мені вибратися із човна, – що ти з успіхом витримала перший етап випробування. Тепер настав час для наступного етапу. Власне, до нього ми й готувалися.

Він вказав у бік скелі.

– Але… Серже, – сказала я, цокотячи зубами. – Я…

Але я так і не змогла вичавити із себе більше ані слова. Я дуже змерзла. Мені було дуже страшно.

– Наша мета дуже прудка, – сказав він, ідучи переді мною у напрямку Гарроубі-Креґ. – Ми повинні її знайти та зайняти позицію.

А я просто стояла і не могла вгамувати тремтіння.

– ХОДИ! – закричав він.

І я пішла за ним слідом.

У вологому одязі сходити на вершину було важко і, поки ми видиралися нагору, я повсякчас сковзалася. Мені хотілося, щоб Серж мені допоміг, щоб він узяв мене на плечі та поніс, як це було тоді, коли я була ще маленькою, але він навіть не озирався на мене, а просто йшов вперед. І саме тоді в моїй голові почало роз’яснюватися і я спробувала збагнути, що саме тільки-но сталося на озері. Навіщо він це утнув? Чому він змінив план? Чому в нього був такий здивований вигляд, коли він витягнув мене із води? Утім, я добре розуміла, що поки ми не виконали нашої місії, жодного сенсу ставити Сержу ці запитання не було, тому я просто слухняно та мовчки йшла за ним слідом.

Коли ми дійшли до нашого сховку, Серж опустився навколішки і примостив рушницю з біноклем. Мене він пустив до зброї, а бінокль приставив до своїх очей.

– Ми готові, – сказав він, опускаючи бінокль. – Далі все залежить від тебе.

Я зайняла позицію та спробувала підняти рушницю, але руки мої, втомлені від борсання у воді, не слухалися. Я відклала рушницю і взялася їх розтирати. Це не допомагало – руки однаково боліли та не слухалися, але я розуміла, що повинна ігнорувати біль та витримати це випробування, бо Серж розгнівається ще сильніше. Ціль то з’являлася у прицілі, то зникала з нього. Знову піднявши рушницю, мої руки озвалися пульсівним болем, я почула у голові своїй слова Сержа та приготувалася стріляти.

– Щойно ти натиснеш на гачок – уже знатимеш, чи влучила, а чи ні.

І я згадала про нашу попередню вилазку. Кролицю, яку я лише підстрелила, поранивши їй лапу, і вираз на обличчі Сержа, коли він обернувся до мене і сказав:

– Ти не вбила її.

І тоді я сказала, що цього разу повинна це зробити. Повинна скоїти вбивство. Я широко розплющила очі, не спускаючи погляду із цілі, потім долічила до трьох – і натиснула гачок.

Цього разу я була готова до грому пострілу, хоча у вухах однаково задзвеніло. Я почула тупіт Сержа – він побіг до цілі. Вилізла зі сховку й підібралася до краю. Подивившись униз, я побачила, що Серж махає мені руками. Біля нього на землі лежала овечка – уся в крові.

– Ти це зробила! – крикнув він, обличчя його сяяло від радості. – Ти вбила!

Він був таким щасливим, що на його обличчі розгладилися зморшки, а посмішка була такою широкою, що я, попри все, також почувалася щасливою. Я збігла до нього, і ми разом дотягнули вбиту овечку до будинку. Після того як ми її оббілували та розпатрали, Серж посадив мене поруч із собою і сказав, що я перейшла на наступний рівень, що тепер я Солдат № 1. А потім він сів у своє крісло і читав одну зі своїх книжок – ту, про чоловіка, який жив у лісі; а я сиділа у своєму кріслі й пила гаряче молоко. І коли я дивилася на Сержа, то він здавався таким миролюбним, що не залишалося жодних сумнівів: я все роблю правильно.