Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

І я стою так якусь хвилинку, а потім у відчаї зважуюся на найгіршу брехню, яку тільки можна уявити.

– Джо, якщо ти підеш зі мною всередину, то обіцяю, що ми підемо побачитися із татом.

Щойно він чує це слово, його голова повертається у мій бік. Вираз надії на його крихітному обличчі розбиває моє серце, але вибору в мене немає. Я повинна витягнути його із машини. А зі своєю обіцянкою я розберуся пізніше.

– Тато, – каже він, простягаючи до мене руки. – Ідемо шукати татка.

Я не відповідаю, просто нахиляюся та підіймаю його з сидіння, подумки проклинаючи себе.

– Матусі потрібно дістати речі з багажника, і тоді ми підемо дивитися красивий будинок, – кажу я, ставлячи його на траву та беручи за руку. – Це буде така весела пригода!

Я чую, як він бурмоче щось про «тата», відчиняю багажник та дістаю пакети з покупками та наші речі. У кутку багажника помічаю татів старий набір інструментів. Батько був твердо переконаний, що треба бути готовим до кожної випадковості. На відміну від мене. Я дотягуюся до нього та беру під пахву. «Дякую, тату», – шепочу я, хоча чудово знаю, що, якби він був тут, сама лише думка про те, що я збираюся скористатися його інструментами, здалася б йому смішною.

Я зачиняю багажник, потім беру в обидві руки пакети.

– Так, Джо, – кажу я, і мій голос звучить неприродньо енергійно. – Ходи з матусею. На нас чекають справжні пригоди!

Коли ми наближаємося до будинку, я чую позаду себе кроки його маленьких ніжок, і на мить мені навіть здається, що, можливо, усе може бути добре. Але коли ми підходимо до дверей і я відкладаю пакунки, дістаючи із кишені ліхтарика, тривога повертається.

Відчиняю двері, заношу пакети до передпокою. Потім, узявши Джо за руку, вмикаю ліхтар і веду його за собою темними коридорами.

– А де тато? – питає він, і голос його відлунює порожніми кімнатами. – Ти ж казала, що тато тут.

Не відповідаю. Просто йду, тримаючи перед собою ліхтарик. Він відкидає на стіни покручені чорні тіні. Смердить іще гірше, ніж раніше. Я намагаюся не думати про клітки та череп.

Здається, що кімната ліворуч від передпокою – це найкраще місце в цьому будинкові, яке я можу запропонувати Джо. Здається, це тут єдине приміщення, де є бодай натяк на нормальність. Я поштовхом відчиняю двері та дивлюся в темряву.

– Татко тут?

– Це таке особливе місце… – кажу я йому, спрямовуючи світло ліхтарика у центр кімнати.

Окрім книжкових полиць, у кімнаті є стара, продавлена канапа, вкрите ковдрами крісло та низький круглий дерев’яний стіл.

– …де на нас чекає ве-е-елика пригода.

– Мені тут не подобається. Я хочу додому. Де татко?

– А як щодо пікніка? – кажу я, розуміючи, наскільки безглуздо це звучить. – Я знайшла у крамниці трохи смаколиків. Посидь-но тут, а мама приготує їсти.

Я всаджую його на канапу, але він одразу починає пручатися.

Я торкаюся рукою канапи – вона геть вогка.

– Гаразд, – кажу я, беру одну з диванних подушок і кладу її на підлогу. – Влаштуймо пікнік тут. Так буде навіть веселіше.

– Ні! – кричить він, б’ючись ногами. – Хочу додому!

«Якого ж біса ти робиш? – розмірковую я, намагаючись силоміць усадити свого маленького хлопчика на подушку. – Просто повертайся додому». Але я чудово знаю, що буде, якщо я так зроблю. На мене чекає покарання, набагато страшніше за життя в цьому будинку. Отже, я глибоко зітхаю та нахиляюся до Джо.

– Послухай мене, – кажу я повільно та спокійно, намагаючись дотримувати вказівки, яку дав мені психолог: тримати очний контакт – не така вже й легка справа у напівтемряві. – Усе буде добре. Мамі просто потрібно приготувати їсти, а потім ми гарно повечеряємо. Пам’ятаєш, яка була вечеря у Макса із книжки?

– Дуже гаряча, – відповідає Джо.

Вираз на його обличчі пом’якшується, і я відчуваю у серці раптовий біль. Ненавиджу себе за те, що змушую його через це пройти.

– Саме так, – кажу я, погладжуючи його ручку. – Із Максом трапилася величезна пригода – така сама, яка чекає на нас, але він мусив повернутися до вечері. А вечеря була гаряча. Ти добре запам’ятав.

– Ми будемо вечеряти із татом?

– Ну ж бо ти поки посидиш на цій гарній подушці, – кажу я, – а матуся подивиться, що там у нас є поїсти.

Чи то через втому, чи то від голоду, а може, вплинуло все разом, але він слухняно сідає на потріпаній подушці, як йому було сказано, і підтягує до підборіддя коліна.

– Гарний хлопчик, – кажу я, погладжуючи його м’яке волосся. – Мама дуже тебе любить, ти ж знаєш?