Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

За касою сидить жінка років п’ятдесяти на вигляд, читає газету. Її зачіска схожа на посивілу кучеряву швабру. Коли ми заходимо всередину, вона кидає на мене неуважний погляд з-над своїх вишнево-червоних окулярів, і повертається до свого чтива. Чудово. Що менше уваги я привертаю до себе, то краще.

Я беру кошик зі стосика біля дверей та прямую до холодильників. Гадки не маю, що треба купити. Їжа. Ага. Беру пачку свіжих курячих грудок і вже збираюся покласти їх у кошик, коли раптом згадую, що в будинку немає духовки. Кладу взяте назад і рухаюся в бік охолоджених готових страв. Ага, ось пачка сосисок у тісті. Беру їх повні жмені та кидаю до кошика. У голові я чую голос Марка: «Навіть не смій давати синові це перероблене сміття, Лізо!» Але Марка тут немає, а я притягнула нашого сина до будинку без проточної води та клятої духовки посеред чортової пустки. Сосиски – це наша найменша проблема.

– Візьмемо соку? – питаю я, обертаючись до Джо.

Він низько мукає.

– Якого хочеш? Яблуко чи апельсин?

Я беру два пакунки, але він хитає головою.

– Ну, Джо, – кажу я, нахилившись, щоб опинитися на його рівні. – Скажи мамі, що тобі взяти попити.

Він хмуриться, потім підіймає руку. Я намагаюся перехопити його руку, перш ніж він встигне мене вдарити, але він швидко її відсмикує. Тоді я кладу до кошика обидва пакунки соку – і мої груди пронизує дряпучий страх. Кожна частинка мене хоче благати про допомогу, дати комусь знати, у яку ж я халепу втрапила… Але я розумію, що якщо зроблю це, то Марк знайде нас. Не можна ризикувати.

Я ходжу крамницею, набираючи у кошик засіб для миття, губки та мішки для сміття. Я беру більше, ніж мені потрібно, але мене заспокоює вигляд знайомих предметів. На якусь мить я забуваю про будинок і зосереджуюся на тому, щоби бути звичайною мамою.

Коли я доходжу нарешті до каси, жінка згортає свою газету та відкладає її. Вона не говорить ані слова – і за це я їй особливо вдячна – просто сканує покупки та кладе їх до пакетів. Поки вона це робить, я переглядаю заголовки газет. Досі нічого.

Але зрозуміло, що це – питання часу. Моє серце починає панічно калатати. Я мушу негайно забиратися з цього села. Він може бути де завгодно. Він може перебувати зовсім поруч.

– З вас 22,80, люба моя.

Я дивлюся на жінку. Її акцент – м’який і теплий, і на якусь мить мені хочеться розповісти їй про все, що трапилося, попросити в неї допомоги, попросити, аби вона прихистила нас із Джо у своєму милому, затишному будинку та пригостила гарячим чаєм із тостами. Натомість я відвертаюсь для того, щоб зібрати десятифунтові банкноти, що випали із мого гаманця на касу, як ті рибки з передбаченнями – з коробки різдвяного печива.

Я даю жінці три банкноти та, поки чекаю решту, обертаюся перевірити, як там Джо. Але його немає.

– Джо? – кличу я. – Джо! Ти де?

– Усе добре, люба моя? – чую я в себе за спиною голос касирки, коли кидаюся у прохід із напоями, викрикуючи ім’я свого сина.

– Джо! Де ти, маленький?

Я дістаюся третього та останнього проходу – але його і сліду тут немає. Я відчуваю, як приміщення стрімко зменшується у розмірах, у мене підкошуються ноги. Не може цього бути.

– Когось загубили? – лунає голос.

Я зводжу погляд і бачу того чолов’ягу, який намагався заговорити зі мною біля паба. Він посміхається мені.

– Мого маленького хлопчика, – кажу я, кидаючись до нього. – Він утік від мене, а я…

– Та ось же він, – каже чоловік, показуючи на двері.

Біля дверей стоїть переляканий Джо.

– О, дякувати Богу! – кажу я, підбігаючи до нього. – Джо! Ти неслухняний хлопчик. Ти не повинен нікуди втікати!

Я намагаюся зібрати думки докупи та повертаюся до каси.

Коли я підходжу, жінка дивиться на мене зі співчуттям.

– Гадаю, він просто захотів подивитися комікси, – каже вона тепло. – Мій маленький онук теж їх любить.

– Ага, – відповідаю я, а серце моє досі калатає з переляку, – я просто… загубила його.

– Але ж нічого страшного не сталося, чи не так? Ось ваша решта, люба моя, – промовляє вона, віддаючи мені банкноту в п’ять фунтів і кілька монет.

– Дякую, – кажу я, поспіхом пхаючи гроші в гаманець.

– Ви з Лондона?

Це той чолов’яга цікавиться. Я обертаюся.

– Просто я впізнав акцент, – продовжує він, наближаючись до мене. – У мене був кузен, то він мешкав у Брікстоні.

Я хитаю головою, потім повертаюся назад до прилавка. Схопивши пакети й узявши за руку Джо, прямую до дверей. Я привернула до себе занадто багато уваги. Слід негайно забиратися звідси.