Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

– Серже? Я влучила?

Він обернувся – і серце моє впало у п’яти. Я впізнала цей вираз у його очах. Розчарування.

Він похитав головою.

– Ти вистрілила їй у ноги, – сказав він. – Її паралізувало, але вона досі жива.

– Вона не може бути живою! – закричала я.

Це було неможливо. Я ж дотримувала всіх вказівок Сержа.

– Нічого страшного, – сказав він.

Він промовив це якомога лагіднішим голосом, бо чудово бачив, як я засмутилася.

– Це був твій перший раз. Тут потрібен досвід.

– І що ми з нею зробимо? – поцікавилася я.

– Треба позбавити її страждань, – сказав він. – Вона не виживе із такими ранами.

– Що ж, – сказала я. – Роби те, що маєш робити.

У відповідь Серж подивився на мене і похитав головою. На його обличчі знову з’явився похмурий вираз.

– Ні, – заперечив він. – Це – твоє вбивство. Добити її повинна ти.

Звісно, я перелякалася, але потім я подумала про самотній місяць у безкрайньому нічному небі, подумала про Сержа, який ішов пустелею без сну, потім на якусь мить згадала про маму, яка померла в пустелі, та лисицю із бурштиновими очима, але цих двох останніх я швидко прогнала зі своїх думок. Тоді я нахилилася і звернула їй шию – так Серж робить із курчатами, яких ми тримаємо в саду.

Коли все скінчилося, ми мовчки повернулися до будинку. Мої руки були в крові, а повітря навколо нас пахло м’ясом та металом. Підійшовши до дверей, Серж погладив мене по плечу і сказав, що я трималася молодцем.

Того вечора ми приготували кролика. Серж сказав, що це мій святковий бенкет. Він налив нам свого домашнього пива, а потім підняв свою склянку та виголосив тост:

– За здобич переможця!

Серж каже, що м’яса поїсти нам вистачить на п’ять разів. А потім кістки підуть на суповий набір, з якого ми приготуємо обід ще разів зо п’ять.

«Ті, хто виживає» – так називає нас Серж. Ми вдвох самотньо живемо за містом, кидаємо виклик світу й перемагаємо. І сьогодні, принісши додому цього кролика, я почувалася переможцем. Я можу пишатися собою – і Серж також.

Протягом якогось часу я сиджу, намагаючись зібрати докупи свої думки. У мене за спиною тихенько посопує Джо. Я кидаю погляд на годинник, умонтований у приладову панель – 16:00. Незабаром сутеніє. А про те, аби досліджувати цей будинок у темряві, годі навіть і думати. Я дістаю з бардачка батьків ліхтарик, відчиняю дверцята автомобіля і знову йду до будинку.

Коли мої руки схопили цей ліхтарик, і з нього полилося переді мною заспокійливе світло, мені раптом примарився образ мого батька, що прогулюється у своєму довгому чорному пальті кладовищем «Гайґейт». Він якось привів мене на те кладовище напередодні Гелловін, аби «я відчула дух свята». Я посміхаюся, згадуючи його кругле рожеве обличчя, що визирало з-під капюшона його пальта, коли він стояв біля статуї Карла Маркса.

– Френку, ти анітрохи не страшніший за мокре листя салату, – посміювалася мама, коли батько спускався сходами у своєму наряді.

І вона мала рацію. Але татові було до цього байдуже. Справді велике значення для нього мало те, аби кожне свято – чи то Гелловін або Ніч багать, чи то Різдво або мій день народження – відзначали, і воно було особливим. Коли тебе люблять так, як любили мене в дитинстві, то почуваєшся непереможною, і жодним у світі жахам тебе не здолати. Ти – під захистом.

«От би тато був тут», – думаю я, освітлюючи вхідні двері будинку ліхтариком, – він би знав, що робити. Він завжди знав, що робити.

Двері вкрито брудом та павутинням. Дотримуючи вказівок, які я знайшла у записці, я повертаю ручку та навалююся на масивні дерев’яні двері плечем. Вони трохи подаються, хоча і ледве-ледве. До моєї шкіри чіпляється павутиння, як той набридливий бур’ян, що раніше ріс у саду в моїх батьків у Гайґейті. Я витираю руки об джинси, потім навалююся на двері ще раз, поки вони нарешті відчиняються із різким, скрипучим звуком.

І ось я стою, вдивляюся у темряву, і мене переповнює дивне відчуття. Начебто крихітні голочки поколюють шкіру. Я заплющую очі та подумки загадую бажання, аби все було добре, аби там – у темряві – не чекало на мене жодне жахіття. Розплющивши очі, я знову вдивляюся у чорний дверний отвір. Так тихо, що я аж задихаюся. Треба забиратися звідси негайно. Забрати звідси Джо. Але куди мені податися? Немає куди. Я роблю глибокий вдих, швидко озираюся, перевіряючи, чи моя машина досі стоїть на місці, після чого повільно заходжу всередину.

Там мене ледве не збиває із ніг запах – огидний, тваринний, суміш смороду лайна та соломи. Я зачиняю за собою двері й помічаю, що на них з цього боку є два засуви – один вгорі, а інший знизу. Факт наявності цих засувів трохи мене заспокоює. Я можу зачинити двері та сховатися тут; сховатися від Марка та всіх моїх проблем.