Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

Посвітивши ліхтариком, я бачу, що стіни передпокою обклеєні вицвілими жовтими шпалерами, на яких ще вгадується квітчастий візерунок. Я шукаю на стінах вимикач, але нічого не знаходжу.

Скерувавши світло ліхтарика на стелю, я бачу, що тут немає жодного освітлювального причандалля. Я йду далі; від думок про ночівлю в цьому будинкові мене починає нудити. На кожен мій крок підлога озивається шелестом; я дивлюся вниз і бачу, що вона встелена чимось схожим на солому або траву. Пахне воно сиро і гостро, як силос. «Як тут узагалі міг хтось мешкати?» – питаю я себе, піднімаючи ліхтарик на рівень плеча і світячи поперед себе.

З передпокою ведуть троє дверей: одні просто переді мною, і ще двоє – обабіч. Я відчиняю ті, що ліворуч, і опиняюся у приміщенні, яке, на мою думку, має виконувати роль вітальні, бо під купами сміття можна розгледіти контури канапи. Підійшовши ближче, я розумію, що насправді «сміття» – це колекція пожовклих газет. Я беру одну з них, дивлюся на дату: 7 вересня 2003 року. Рік, коли помер мій батько. Перечитуючи дату на газеті, я пригадую весь смуток, що спіткав мене того року, і грудну клітку пробиває розряд тремтливого болю – я жбурляю газету на підлогу.

Неподалік канапи камін. Посвітивши на нього ліхтариком, я бачу, що камінна полиця вкрита шматочками паперу та старовинними пляшечками з антисептиком. Над каміном – колекція прибитих до стіни оленячих голів із рогами. Вони дивляться на мене зловісно. Я опускаю погляд і помічаю, що ноги мої немовби заплуталися у колючому дроті – але це просто тінь від рогів. Ліворуч від каміна – три хиткі на вигляд полиці, на яких стосами складено паперові книжки. Можна прочитати декілька назв: «Наука тваринництва», «Фермерський альманах», «Поворот гвинта». Я витягаю останню, пригадуючи свої заняття з англійської мови у початковій школі, і розгортаю її. Усередині неї – бібліотечна наклейка, на якій стоїть дата повернення: 10 січня 2005 року. Давно прострочена. Обкладинка запилюжена й жовта, тхне кислим, як ніби котячою сечею. Я згортаю книгу, повертаю її на полицю й повільно виходжу з кімнати.

Вийшовши до передпокою, я намагаюся міркувати тверезо. Треба знайти тут бодай якусь подобу нормальності: санвузол, кухню. Я перевіряю двері до кімнати переді мною – відчиняю їх та інстинктивно намагаюся намацати на стіні вимикач, але знову ж таки марно. Заходжу всередину та свічу ліхтариком перед собою. У центрі кімнати стоїть здоровенний дерев’яний стіл. Як і камін у вітальні, він захаращений різним мотлохом. Порожні консервні банки, старі газети, шматочки вовни та хворост. Раптом око ловить спалах яскравого кольору, і я нахиляюся, аби подивитися уважніше. Це червона стрічка для волосся, я носила такі в дитинстві. Я беру її двома пальцями та вивчаю на дотик. Оксамит. Дивлюся на неї – дивно, як така річ могла опинитися посеред усього цього сміття. А потім намотую її на зап’ястя і зав’язую у вузол.

Я підіймаю ліхтарик і освітлюю ним дальню стіну, відчайдушно шукаючи бодай якісь ознаки сучасності – пральну машину, духовку… але тут немає навіть раковини. Посвітивши ліворуч, я помічаю чорну металеву конструкцію, оперту на стіну. Її передня частина покрита плиточками із намальованими на них синіми цифрами. У верхній її частині розташовано різні кнопки та ручки, але я й гадки зеленої не маю, що це таке. Ніколи раніше не бачила нічого подібного.

Поруч із конструкцією – скляні двері. Протерши рукою потьмяніле скло, я бачу, що вони ведуть надвір. Я намацую ручку.

Двері зачинено. Я воджу ліхтариком по всій їхній поверхні угору і вниз, аж раптом вгорі помічаю засув. Відсуваю його та відчиняю двері.

Стоячи на дерев’яній сходинці, я перебігаю поглядом усю цю фіолетову пустку. Пагорби, що ніби навалювалися на мене з обох боків, коли ми сюди їхали, тепер нагадують поснулих велетнів, а їхні вершини тягнуться до сірого неба. Поле за будинком розділяє кам’яна стіна, відокремлюючи квадратний клаптик землі. Із землі стирчать патички, і в цьому ламкому зимовому світлі мені ввижається, ніби це залишки овочевої грядки. Решту саду завалено дротяними клітками. Я глибоко зітхаю, потім кривлюся. Навіть тут, надворі, повітря смердить гнилизною. Я обертаюся, маючи намір повернутися до будинку, але щось привертає мою увагу; я придивляюся. Щось визирає з однієї з кліток. Я йду до неї. Це ніби хвіст. Рудий та худий. Лисиця? Раптом у пам’яті моїй промайнув спогад про сутінки на кладовищі «Гайґейт» та гавкіт лисиць, які облаштували там собі нірки серед надгробків, – і тут же зник. Я хапаюся за цей хвіст, і він тут же падає на землю, а з нього зривається рій дрібних мушок. «Безумовно, лисиця», – думаю я собі, але, коли зазираю в клітку, моє серце починає калатати так, що ледве не проламує грудну клітку. Там, на дні клітки, лежить сірий, плямистий череп.