Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

Я задкую та бігом повертаюся до будинку, навалюючись на скляні двері з такою силою, що майже зриваю їх із петель. Назад – крізь цей смердючий бардак, крізь вхідні двері та повз озеро.

Добігши до машини, я спираюся на капот, намагаючись відхекатися. Трохи згодом я відчиняю пасажирські дверцята і бачу Джо – його обличчя червоне, він кричить.

– Чш-ш-ш, – шепочу я, намагаючись зробити так, аби в голосі моєму не було чути паніки. – Все добре, маленький. Мама тут.

Він дивиться на мене нажаханими очима:

– Хочу до тата! Хочу до тата, зараз же!

Я не знаю, що робити. Не можна ж залишатися із Джо в цьому місці, коли він у такому стані. «Думай, Лізо, думай», – кажу я собі. Тоді я згадую про сільську крамничку. Заїду туди, накуплю харчів та спробую скласти план подальших дій.

Поки ми повертаємося до села, Джо знову починає кричати. Навіть «Там, де живуть чудовиська» його не заспокоює. Він тарабанить ногами, сидячи у своєму автокріслі, а я намагаюся пригадати все, чого мене вчили на заняттях батьківства, які я відвідувала перед народженням Джо; вважалося, що я мушу перечитати стоси літератури із такими заголовками, як «Витримати жахливого дворічного» та «Поради лагідного виховання». Але навички, які я мала б вигострити протягом цих років, було знищено жахливою ситуацією, у якій я опинилася.

Як можна лагідно виховувати свою дитину, коли ти потрапила в пастку токсичного середовища? Як витримати жахливого дворічного, якщо ти й собі ледве даєш раду? І однаково мене гризе відчуття провини за змарновані життям у страху роки. Я дивлюся на Джо у дзеркало заднього виду, на його обличчя, мокре від шмарклів та сліз, і подумки обіцяю собі, що я все виправлю.

Коли ми доїжджаємо до села, я паркуюся на стоянці біля пабу. Хтось уставив у рот надувному сніговикові незапалену сигарету. Якби я не опинилася у настільки важкій ситуації, то навіть посміялася б.

Розстібаючи пасок безпеки, я відчиняю дверцята та виходжу на морозне повітря, а коли намагаюся дістати Джо, він кричить так, що в мене ледве вуха не закладає.

– Усе гаразд, Джо, – кажу я, нахиляючись, щоби розстебнути його пасок. – Ми просто зазирнемо до крамниці.

Він розлючено трусить головою.

– Не хочу до крамниці. Хочу до тата!

– Ну, будь ласка, зайчику, – вмовляю його я, намагаючись не виказувати нервування. – Купимо тобі солоденького. Хочеш якихось смачних шоколадних батончиків, га?

– Ні! – кричить він. – Хочу додому! Хочу до татка!

Він кидається вперед у сидінні та б’є мене просто в око. Мою голову пронизує страшний біль, і мені уривається терпець. Я дивлюся на свого маленького хлопчика, на його червоне та спотворене люттю обличчя, і все що я бачу – Марка. І тоді в мені вибухають гнів і розчарування, які я стримувала у собі протягом усієї дороги.

– Немає тут твого тата! – кричу я. – Чуєш мене? Його тут немає і не буде! А тепер – негайно припини верещати!

Він замовкає і якусь мить дивиться на мене. Я відстібаю пасок на автокріслі, але, коли я дістаю його з машини, він починає викручуватися та смикатися. Стиснувши ручки в кулаки, Джо тарабанить мене в груди, і ніяк інакше заспокоїти його я не можу.

– Агов, у вас усе гаразд?

Я обертаюся на голос і бачу чоловіка, який стоїть поруч із надувним сніговиком. На вигляд йому трішки за тридцять, має широкі плечі – «кремезний», як сказала б моя мама, – з темними очима та коротко стриженим каштановим волоссям. Одна його рука лежить на грудях, а в другій – незапалена сигарета, яку він, швидше за все, дістав із рота сніговика.

Він хмуриться, дивлячись на мене.

– Так, – відповідаю я, ступаючи на тротуар, підтримуючи Джо стегном і намагаючись не зустрічатися з цим чоловіком поглядом.

– Ви впевнені? – продовжує він, прикурюючи сигарету.

Я швидко киваю.

– Не бачив вас тут раніше, – каже він примружуючись. – У гості приїхали?

– Щось на зразок того, – відповідаю я. – Вибачте, я трохи поспішаю.

Я розвертаюся і прямую до магазину, на моєму стегні висить сердитий Джо.

– Що ж, приємно було познайомитися! – кричить мені в спину той чолов’яга. – Ви хоч скажіть, як вас звати?

Я здригаюся. Навіщо чоловіки це роблять? Кричать тобі в спину, вдираються у твій простір, вимагають розповідати, як там у тебе справи. Що дає їм таке право?

Коли ми підходимо до крамниці, я ставлю Джо на підлогу та поправляю волосся, аби воно не падало мені на очі. Я мушу мати якомога респектабельніший вигляд. Штовхаю двері, і серце моє співає, коли я заходжу всередину – тут тобі й лотерейна машина, і банкомат, і безглютеновий хліб. Речі, які після тривалих років життя у великому місці я сприймаю за належне. Зручна звичайність. Це дивно, але, попри те, що я перебувала в тому будинку лише кілька хвилин, у мене склалося враження, ніби я пройшла у якийсь фантастичний портал часу, ніби реальне життя існувати взагалі припинило.