Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

Коли Серж пішов спати, я понесла чашки в кухню. Уже збираючись задути свічки, почула раптом, як хтось дряпається у задні двері. Спершу я подумала, що треба покликати Сержа, але потім згадала, що тепер я – Солдат № 1 і мушу бути хороброю, тому просто підійшла до дверей і відчинила нижню секцію. Там я одразу побачила пару очей, контури довгого носа – і всі мої страхи розвіялися. То була лисиця. Я прочинила двері ширше, пригнулася та погладила її жорстке хутро. Попри те, що в неї були дуже гострі зуби, вона була дуже лагідна.

– Ти голодна, дівчинко? – запитала я її. – Погодувати тебе?

Вона у відповідь глянула на мене своїми м’якими та добрими очима. Я повернулася на кухню, нарізала в миску трохи від залишків м’яса і принесла їй. Вона миттю все проковтнула, і лише тоді я помітила, яка вона худа. Зима видалася недобра, важко було когось вполювати.

– Не переживай, – сказала я, погладжуючи її голівку, – я подбаю про те, аби ти добре харчувалася. Я не дам тобі померти голодною смертю. Я обіцяю.

Не знаю, чи почула вона мене, бо, щойно лисиця розібралася із м’ясом, вона втекла до саду.

Тепер, коли я вже в ліжку, то почуваюся краще. Ми з Сержем добряче повечеряли, як і моя люба лисичка. І я стала Солдатом № 1. Я мушу бути вдячною за це. Тому я забуду про воду, смерть та кістки, а також про всі ті жахливі речі, які трапилися сьогодні, і зосереджуся тільки на доброму. Серж каже, що я чудово впоралася, – і цього мені достатньо.

Прокидаюся я від тупого болю у правій руці. Щось урізалося у шкіру. Я перевертаюся на інший бік, біль минає. Я підіймаю голову подивитися, що це було, і бачу, що я лежу на своєму телефоні. Автоматично лізу перевіряти повідомлення, але, розблокувавши, бачу, що немає сигналу.

І тоді згадую, де я. Розгардіяш, що панує на камінній полиці, відкидає тінь на стіну, перетворюючи пляшки з антисептиком на лави іграшкових солдатів, що загрозливо насуваються на кімнату. Події останніх двадцяти чотирьох годин починають уривками спливати у моїй пам’яті – і я хапаюся за свій мобільний, ніби це зброя, яка зможе мене якимось чином захистити. Я бачу себе – розпашілу, охоплену відчаєм, – що біжить проїжджою частиною та вмощує Джо до автокрісла. Я бачу, як мої руки в рукавичках стискають кермо під час цієї нескінченної дороги з Лондона, а Джо верещить у мене за спиною. Я бачу будинок, що здіймається в сутінках над поверхнею озера, ніби якесь міфічне створіння, – і тремчу.

Мушу якось позбавитися цього відчуття, мушу спокійно і тверезо помізкувати, що робити далі. Я знову кидаю погляд на телефон. Відсутність сигналу нервує, але я заспокоюю себе тим, що завдяки цьому Марк принаймні не зможе мене вистежити. Для нього – для усього світу – я просто зникла з радарів, припинила існувати. Колись мене ця думка страшенно б налякала. Тепер – лише додає впевненості.

Я кладу телефон до кишені та сідаю. На подушках поруч мене посопує вві сні Джо. Крізь голі шиби б’є безжальне зимове світло, відкриваючи поглядові бруд і пил, якими вкрито кожну поверхню цього приміщення.

Я пригадую клітки та череп, кухню, у якій нема ані натяку на бодай якісь зручності, і мені стає страшенно важко на серці. Я минулого вечора була настільки виснажена, так хотіла провалитися у мертвий сон, що навіть не усвідомлювала всієї непевності нашого становища. Але тепер, прокинувшись тут і дивлячись, як уві сні здіймаються та опускаються груди мого маленького хлопчика, я починаю розуміти, що я накоїла та у що втягнула свою дитину.

Я беру ковдру, у якій я спала, обережно її складаю та кладу на крісло. Смердить цвіллю і тваринним послідом. Одному Богу відомо, чого я надихалася тут цієї ночі. Я дивлюся на Джо. Він лежить, вкутаний у таку само брудну ковдру, його біляві пасма злиплися на лобі. «Що за мати на таке здатна? – питаю я себе. – Що за мати втягне свою дитину у таке?» Він повинен прокидатися у своєму ліжечку, під ковдрою, на якій намальовано бездоганного Містера Мена, та з м’якими іграшками біля узголів’я ліжка. За годину або близько того він мав би перебувати вже в дитячому садочку – вирізати паперові гірлянди до Різдва і гратися зі своїми друзями. Натомість він спить на якомусь сміттєзвалищі.

– Я просто хотіла, щоби ти був поруч зі мною, – шепочу я йому. – Вибач, маленький, мені так шкода…

Коли я згадую про те, від чого тікаю, мої очі стають вологими від слід. Ця нудота, ці чотири стіни зі шпалерами, на яких зображено екзотичних пташок, що повсякчас насуваються на мене, і його голос, який розповідає мені, що саме я цього дня зробила не так і як саме він міг би зробити краще. Він завжди міг усе зробити краще.