Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

– Агов, – кажу я, нахилившись так, аби мої очі були врівень із його. – Хочеш погратися?

Він гнівно хитає головою.

– Ну ж бо, – кажу я, беручи його на руки. – Буде весело.

– Не хочу гратися, – кричить він, гамселячи мені в плече своїми кулачками. – Хочу до тата. Хочу додому.

Не готова витримувати більше його ударів, я ставлю Джо на підлогу та затягую до кімнати свою валізу, яку вчора залишила в передпокої. На щастя, я взяла із собою кілька рушників на випадок, якщо тут нічого не буде. Хто би знав, що це буде найменша моя турбота… Я дістаю великий рушник для ванної та маленький фланелевий рушничок.

– Ось так, – примовляю, повертаючись до вітальні. – Ходімо знімемо з тебе мокрий одяг.

Поки я намагаюся стягнути з нього замочені штанці, він стоїть, склавши руки на грудях. Упоравшись, я загортаю його у рушник, пхаю фланель собі до кишені та беру його на руки.

– Гаразд, – кажу я, – а тепер ходімо похлюпаємося.

Спина моя ниє під вагою його напруженого тіла.

Я відчиняю вхідні двері. На щастя, світить сонце, хоча повітря холодне. Ідучи до озера, я притискаю Джо до грудей. Марк би збожеволів, якби дізнався, що я збираюся робити. Але альтернативи я жодної не бачу.

– Ні! – кричить Джо, коли ми опиняємося біля самої води. – Хочу додому! Мені холодно!

Я дивлюся на воду. Усього лише кілька днів тому я сиділа у теплому будинку, складаючи плани на Різдво. А тепер я збираюся посеред зими занурити свою дитину в озеро.

Я торкаюся води рукою. Крижана. Ні, ну не можу ж я насправді занурити туди Джо. Тому я просто змочую у воді та витискаю фланелевий рушничок.

– Ось так, умиємо тебе, – кажу я, сильніше притискаючи до себе Джо та розгортаючи рушник. – Цікаво, чи бачив Макс озеро, відвідуючи тих своїх чудовиськ? Не пам’ятаєш?

Джо не відповідає. Я протираю фланелевим вологим рушничком його тіло, він кривить обличчя та б’є мене кулачками.

– Ось і все, – кажу я, знову загортаючи його у рушник. – Не так уже й страшно було, еге ж?

Я намагаюся взяти його зручніше, аж раптом наші погляди зустрічаються, і я бачу в його очах страх. Але боїться він не води. Мене.

Мені стало ніяково через те, що я вже давненько нічого не писала у цьому блокноті, хоча, якщо чесно, не було особливо що писати; а який сенс вести нудний до гикавки щоденник? Але сьогодні вранці, натрапивши на нього поглядом на своїй книжковій полиці, я вирішила, що час починати записувати знову. Можливо, якщо я це робитиму, то зі мною знову почнуть відбуватися цікаві речі.

Після тієї останньої вилазки Серж уже протягом багатьох місяців не давав мені жодних завдань. Натомість на мене звалилася ціла купа хатньої роботи – доволі звичайної, але досить виснажливої. Я намагаюся не думати про те, що сталося на озері, бо коли згадую, то серце моє виривається з грудей. Іноді мені сняться жахіття, що я досі під водою, а Серж тримає мене. Але в жахіттях він не витягує мене, ні – він дозволяє мені потонути, і я опускаюся вниз, на саме дно озера, де аж чорним чорно. Я прокидаюся вся мокра від поту й задихана, але Сержеві про ті сни не розповідаю. Просто прокидаюся і живу з усім цим далі, бо так чинять добрі солдати.

Зараз у нас сезон збирання врожаю, а це для нас із Сержем завжди нелегкі тижні. Але, попри те, що мені дуже важко, це моя улюблена пора року. Після місяців життя на вівсянці та кип’яченій воді з дещицею м’яса на щодень, від самої лише згадки про свіжі овочі в мене з рота тече слина. Я довгі тижні мріяла про хрусткі помаранчеві морквини з кучерявим, схожим на петрушку ботвинням, які я витягуватиму із землі, про їхній солодкавий запах, що лоскоче ніздрі, коли я, струшуючи з морквинок землю, складаю їх до кошика. Про зелений горошок, який я вилущуватиму зі стручків пучкою великого пальця, та про гостру цибулю, що так добре пахне, коли Серж обсмажує в ній кроляче м’ясо. Від самої лише думки про все це в мене розігрується апетит, хоча Серж каже, що з’їмо ми лише частину врожаю. Решту продамо, а за отримані гроші – перезимуємо.

Сьогодні ми почали – і витратили купу часу на викопування картоплі та моркви, а також на збирання гороху. Серж доручив мені обтрусити картоплю та посортувати її. То була страшенно нудна робота, і я сказала йому, що краще б я замість цього викопала решту овочів, але він заперечив: мовляв, бути добрим солдатом означає навчитися давати раду з нудьгою.

– Війна – це не завжди щось робити, – сказав він мені. – Іноді доводиться годинами стояти під палючим сонцем, знову і знову виконуючи те саме завдання, начищаючи свої чоботи, аж поки не побачиш у них свого обличчя. Коли ти вмієш упоратися із нудьгою – ти готовий до бою.