Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

Мене страшенно дратувало, що протягом останніх місяців Серж мене не муштрував. Замість того, аби разом піти на скелю або до лісу – на кроляче полювання, він усе казав мені, що я мушу більше часу проводити вдома, допомагаючи куховарити, прибирати та порядкувати в саду, виносити нічний горщик, а також стежити, щоби в грубі завжди було достатньо дров. Я нічого не маю проти всіх цих завдань, але воліла б ходити на полювання із Сержем. Він тепер ходить до лісу сам і залишається там значно довше. Одного разу він повернувся із обличчям, заляпаним кров’ю, і я перелякалася, що він поранений абощо Але то була не його кров, це була кров кроликів, яких він приніс під пахвою. І це було так несхоже на Сержа… Він завжди вбивав чисто – і дуже цим пишався. Я хотіла було поцікавитися, чому в нього все обличчя в крові, але на лиці в нього був той вираз, що буває зазвичай тоді, як він чує голоси, тому я просто мовчки взялася патрати кролячі тушки.

Занурившись у всі ці хатні турботи, у мене склалося враження, що я щось зробила неправильно і просто не заслуговую на те, аби бути Солдатом № 1. Але коли сьогодні Серж сказав, що нудьга – це важлива складова солдатського способу життя, я зрозуміла, що саме він робив упродовж усіх цих місяців. Це досі була муштра, тільки я цього не розуміла. Словом, тепер я почуваюся краще. І яка різниця, що я сортую картоплю, а не стріляю по мішенях, якщо Серж у мене досі вірить і взагалі має план. Це дуже добрі новини.

У будь-якому разі, коли я закінчила розкладати овочі по мішках та прикріпила цінники, Серж вручив мені стос картонних коробок і наказав піти позбирати яйця з кліток. Мені ця робота дуже не подобається, бо кури бувають дуже жорстокими й кусючими. Коли я була маленькою, одна з них дзьобнула мене аж до крові, прокусивши шкарпетку. Я тоді дуже перелякалася, і Серж ходив збирати яйця сам. Але сьогодні він попросив це зробити мене, і я зрозуміла, що я постала перед наступним випробуванням, тому просто взяла ці коробки, зняла засувку з першої клітки та обережно ступила всередину.

Вони зчинили такий рейвах, ті кури, так замахали крилами та кудкудакали! Я намагалася хапати яйця якомога швидше, перш ніж вони почнуть мене дзьобати, але вони шаленіли дедалі більше. Мені хотілося просто вийти звідти, але я знала, що крізь задні двері за мною спостерігає Серж, тому глибоко зітхнула й пішла просто на них. Тоді вони всі, немовби велика куля з пір’я, подалися назад, звільнивши решту клітки. Одна з курей була мертва. Вона лежала попереду. Її ноги й тіло були в клітці, але скалічена голова стирчала назовні поміж дротами. Мене це видовище не налякало. Мертві кури – звичайна частина життя. Я знала, що ці яйця потрібні нам на продаж, тому просто зібрала їх, а мертву курку відсунула вбік.

Коли я закінчила, то зачинила клітку і, підійшовши до Сержа, розповіла йому, що трапилося. Його реакція мене здивувала. Замість того, щоби знизати плечима, як це було зазвичай, він дуже розлютився і почав нарікати на те, що «ті трикляті лисиці його пустять по світу», додавши, що сьогодні ввечері встановить на них пастку. Я згадала про свою подружку-лисичку, у якої очі були, як у моєї померлої в пустелі мами, і мені зробилося зле. Чхати я хотіла на вбивство тупої курки, кроля або старої, млявої вівці, але лисиця – це інше. Не знаю, що б я робила, якби вона померла. Звісно, я нічого не сказала Сержу – не дай бог, ще подумає, що я перетворилася на якусь тюхтійку… Але в голові я почала складати план.

Надвечір ми винесли на продаж наші продукти. Серж каже, що це найкращий для того час, бо люди повертаються з роботи додому і всі вони голодні. Але тоді єдиним нашим клієнтом був священник. Він під’їхав на своїй блискучій червоній машині близько 7:30, коли я вже збиралася збирати ятку. Серж, напевно, бачив, як він наближається, бо вийшов із будинку та запитав у священника, чого він хоче. Той купив кілька пакетів овочів – моркви та картоплі – і десяток яєць. Поки Серж пакував замовлення, я вивчала його поглядом. То був дивний дядько. Опецькуватий, вузькоплечий, із блідо-блакитними очима, він нагадував китайську порцелянову вазу, яку Серж привіз колись із бунгало в Міддлсбро. Ці очі дивилися холодно, і я, зазираючи в них, теж відчувала, як тілом моїм біжать дрижаки. Він багато не говорив, просто пробурмотів щось та віддав гроші. Коли він повернувся до своєї машини, я зрозуміла, кого він мені нагадує. Ці холодні очі та білий комірець – ну геть тобі лісовий голуб.

Я хотіла було поділитися своїми спостереженнями із Сержем, але він раптом сплюнув: