Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

— Ні! Едвіно! Ні!

Вона звалилася на відьмака, притискаючи його до стінки. Але вже в людській подобі. Дівчатка, які знову встигли перекинутися, присіли за піччю. Жінка залишилася, стоячи навколішки біля його колін, дивлячись присоромлено. Він не знав, чи то сором через напад, чи через те, що той не вдався.

— Едвіно! Як же так? — загримів, узявши руки в боки, бородатий чоловік чималого зросту. — Що ж ти?

— Це відьмак! — пирхнула жінка, усе ще стоячи на колінах. — Розбійник із мечем! Він за тобою прийшов! Убивця! Кров’ю тхне!

— Мовчи, жінко. Я його знаю. Вибачте, пане Ґеральте. Нічого з вами не сталося? Вибачте. Не знала вона… Думала, що як відьмак…

Він обірвав себе, глянув неспокійно. Жінка та дівчата збилися біля печі. Ґеральт заприсягнувся б, що чує тихе гарчання.

— Нічого не сталося, — сказав він. — Не маю образи. Але з’явився ти саме вчасно. Геть не передчасно.

— Знаю. — Бородань помітно здригнувся. — Знаю, пане Ґеральте. Сідайте, сідайте за стіл… Едвіно! Пива подай!

— Ні. Вийдемо, Дуссарт. На слово.

Посеред подвір’я сидів бурий кіт, побачивши Ґеральта, миттєво стрибнув та заховався в кропиві.

— Не хочу турбувати твою дружини чи лякати дітей, — заявив Ґеральт. — До того ж я маю справу, про яку волів би говорити віч-на-віч. Ідеться, бач, про певну послугу.

— Що тільки забажаєте, — випростався бородань. — Тіко скажіть. Будь-яке ваше бажання сповню, якщо тіко воно в моїй силі буде. Борг у мене до вас, великий борг. Дякі вам я живий по світові ходжу. Бо ж ви мене колись пощадили. Вам я завдячую…

— Не мені. Собі. Тому, що навіть у вовчій подобі залишався ти людиною й ніколи нікому кривди не вдіяв.

— Не вдіяв, це правда. І що воно мені дало? Сусіди, набравшись підозр, відразу на карк мені відьмака стягнули. Хоча бідні-біднесенькі, грошик до грошика складали, аби могти вас проти мене найняти.

— Я думав над тим, аби повернути їм гроші,— признався Ґеральт. — Але це могло б збудити підозри. Я гарантував їм відьмачим словом, що зняв із тебе вовкулаче закляття та що повністю вилікував тебе від лікантропії, що тепер ти найнормальніший у світі. А такий вчинок мусить коштувати. Якщо люди за щось платять, то в те вірять; що оплачене, стає справжнім і легальним. Чим дорожче, тим більше.

— Аж дрижаки беруть, як я той день пригадаю, — Дуссарт зблід, попри засмагу. — Я тоді ледь зі страху не помер, як вас зі срібним клинком побачив. Думав, остання хвилинка моя пробила. Чи мало я оповісток чув? Про відьмаків-убивць, що в крові та різанині кохаються? А ви ж, як виявилося, людина праведна. Та добра.

— Давай не перегинати. Але ти моєї поради послухався, виїхав із Гуаамеза.

— Довелося, — сказав похмуро Дуссарт. — У Гуаамезі ніби й повірили, що я відчарований, але були ви праві: колишньому вовкулаці також серед людей непросто. Вийшло по-вашому: те, ким ти був, для людей має значення більше, ніж те, ким ти є. Тож довелося звідти виноситися, на чужу земельку мандрувати, де ніхто мене не знав. Тулився я, тулився… Аж поки сюди потрапив. І тут Едвіну впізнав…

— Нечасто воно буває,— покрутив Ґеральт головою, — аби двійко теріантропів поєдналися в пару. Ще рідше потомство від таких зв’язків буває. Пощастило тобі, Дуссарт.

— А якби ж ви знали, — вишкірив зуби вовкулак. — Діточки як намальовані, красивими паннами ростуть. А з Едвіною ми як дві половинки. З нею мені до кінця днів бути.

— Упізнала в мені відьмака відразу. І відразу готова була захищатися. Не повіриш, мала намір мене киплячим борщем почастувати. Напевне, і вона наслухалася вовкулачих казочок про кровожерних відьмаків, що різанину люблять.

— Пробачте їй, пане Ґеральте. А отого борщу ми скоренько покуштуємо. Едвіна пресмачний борщ варить.

— Може, краще, — відьмак покрутив головою, — мені не нав’язуватися. Дітей лякати не хочу, а тим більше дружину твою нервувати. Для неї я розбійник із мечем. Як тут очікувати, що вона відразу думку про мене змінить? Сказала, що я кров’ю тхну. У переносному, маю сподівання, сенсі.

— Не зовсім. Без образ, пане відьмак, але кров’ю від вас страшенно відгонить.

— Не мав я контакту з кров’ю…

— Десь зо два тижні, я б сказав, — закінчив вовкулак. — То сохла кров, мертва кров, торкалися ви когось скривавленого. Є й більш рання кров, десь за місяць. Холодна кров. Кров гада. Самі ви тоді також скривавилися. З рани, живою кров’ю.

— Я сповнений подиву.

— Ми, вовкулаки, — Дуссарт гордовито випростався, — маємо нюх куди тонший за людський.