Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

Буе махнув косою низько— якби відьмак не підскочив, то залишився б без ніг. Ледь уникнув удару Банга— скімітар викресав іскри з кам’яної стіни.

Відьмак умів давати раду зі швидкими супротивниками. Як і з великими. Швидкі чи ні, великі чи малі, а всі вони мали вразливе для болю місце.

І не мали поняття, наскільки швидким є відьмак після того, як вип’є еліксир.

Буе завив, втятий у лікоть, втятий у коліно Банг завив іще голосніше. Відьмак підманув його швидким вольтом, проскочив над вістрям коси, самим кінчиком клинка втяв Буе у вухо. Буе заричав, трясучи головою, крутнув косою, атакував. Ґеральт склав пальці й ударив його Знаком Аард. Буе, у якого вдарили чари, гепнувся задом на підлогу, зуби його відчутно клацнули.

Банг широко замахнувся скімітаром. Ґеральт спритно пірнув під вістря, у польоті хльоснув гіганта в друге коліно, крутнувся, підскочив до Буе, що намагався встати, утяв його по очам. Утім, Буе зумів відсахнути голову, удар схибив, влучив у надбрівні дуги— кров миттєво залила обличчя огротроля. Буе заричав, зірвався на ноги, кинувся на Ґеральта наосліп, Ґеральт відскочив, Буе наткнувся на Банга, зіткнувся з ним. Банг його відіпхнув і, жахливо заричавши, кинувся на відьмака, тнучи навідліг скімітаром. Ґеральт уникнув вістря швидким обманним рухом та напівобертом, утяв огротроля двічі, в обидва лікті. Банг завив, але скімітара не випустив, знову замахнувся, тяв широко й безладно. Ґеральт викрутився за межі вістря. Обманний рух виніс його за спину Банга, він не міг не використати такого шансу. Обернув меч і втяв знизу, вертикально, точнісінько між сідницями. Банг схопився за зад, завив, заквилив, задріботів ногами, зігнув коліна та усцявся.

Засліплений Буе замахнувся косою. Втрапив. Але не по відьмакові, який викрутився в піруеті. Втрапив по своєму колезі, який усе ще тримався за зад. І змів йому голову з плечей. З утятої трахеї з голосним сичанням вийшло повітря, кров з артерії ударила, наче лава з кратера вулкана, високо, аж під стелю.

Банг стояв, бризкаючи кров’ю, наче безголова статуя у фонтані, стабілізований по вертикалі завдяки величезним пласким стопам. Але врешті-решт нахилився й гепнувся, наче колода.

Буе протер залиті кров’ю очі. Заричав, наче буйвол, коли до нього дійшло нарешті, що сталося. Затупотів ногами, крутнув косою. Закрутився на місці, шукаючи відьмака. Не знайшов. Бо відьмак був за його спиною. Утятий під пахву, Буе випустив косу з рук, кинувся на Ґеральта з голими руками, кров знову залила йому очі, тож він зіткнувся зі стіною. Ґеральт підскочив, утяв.

Буе, схоже, не знав, що артерію в нього перетято. Та що він уже давно мав померти. Ричав, крутився на місці, вимахував руками. Аж коліна під ним підігнулися, він упав у калюжу крові. Уже навкарачки продовжував ричати та вимахувати руками далі, але щоразу тихіше та повільніше.

Ґеральт, аби закінчити, підійшов і пхнув його вістрям під сонячне сплетення. То була помилка.

Огротроль застогнав й ухопився за клинок, ефес та руку відьмака. Очі його вже затягувала імла, але хвату він не послабив. Ґеральт приставив йому ногу до грудей, уперся, шарпнув. Хоча з руки його лилася кров, Буе не відпускав.

— Ти дурнуватий сучий сине, — процідив, заходячи в каверну, Паштор, цілячись у відьмака зі своєї двозарядної арбалести. — За смертю ти сюди прийшов. Гаплик тобі, дияволове сім’я. Тримай його, Буе!

Ґеральт шарпнувся. Буе застогнав, але не відпустив. Горбун вишкірився й натиснув на спуск. Ґеральт присів, ухиляючись, — важка арбалетна стріла обтерлася пір’ям об його бік, ударила в стіну. Буе відпустив меч, лежачи на череві, ухопив відьмака за ноги, зупинив на місці. Паштор тріумфально крикнув і підняв зброю.

Але вистрелити не зумів.

До каверни, наче сірий снаряд, увірвався величезний вовк. Ударив Паштора по-вовчому, під коліна, ззаду, розриваючи сухожилля та артерію. Тятива випущеної арбалести клацнула, Буе захрипів. Стріла вдарила його просто у вухо й увійшла по пір’я. А вістря вийшло через друге вухо.

Паштор завив. Вовк роззявив страшенну пащеку й схопив його за голову. Виття замінилося хрипінням.

Ґеральт відштовхнув від своїх ніг нарешті вже мертвого огротроля.

Дуссарт уже в людській подобі встав з-над трупа Паштора, витер губи й підборіддя.

— Після сорока двох років буття вовкулаком, — сказав, зустрівши погляд відьмака, — нарешті довелося когось загризти.

— Я мусив прийти, — виправдовувався Дуссарт. — Знав, пане Ґеральте, що повинен вас застерегти.