Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

Потвора й поняття не мала, наскільки швидкий відьмак після еліксирів.

Ґеральт дозволив їй лише один удар, з-під якого зманеврував. Потім атакував сам. Рухом вивченим і сторазово відпрацьованим. Обкрутився навколо сірої потвори напівобертом, виконав відволікаючий фінт і втяв її в ключицю. Кров навіть не встигла бризнути, як він крутнув меча та втяв потвору під пахву. І відскочив, готовий на більше. Але більшого не знадобилося.

Потвора, як виявилося, рота мала. Розкрила його на сірому обличчі, ніби рану: широко, від вуха до вуха, але не ширше, ніж на половину дюйма. Ані голосу, ані звуку потвора не видала. Упала на коліна, потім на бік. Хвилинку били її дрижаки, рухала вона руками й ногами, наче пес, якому щось сниться. Потім той сірий помер. У тиші.

Дегерлунд зробив помилку. Замість того, щоби втікати, він здійняв обидві долоні й почав скандувати закляття розлюченим, дзявкучим, сповненим злості й ненависті голосом. Навколо його долонь заклубочилося полум’я, формуючи вогнисту кулю. Схоже було, наче він ліпив цукрову вату. Навіть смерділо схоже.

Дегерлунд не встиг створити кулю повністю. Поняття не мав, наскільки швидкий відьмак після того, як вип’є еліксири.

Ґеральт підскочив, утяв мечем по кулі й руках чародія. Загуділо, наче розпалювалася піч, посипалися іскри. Дегерлунд, репетуючи, випустив вогнисту сферу з рук, бризнула кров. Куля згасла, наповнюючи приміщення смородом спаленої карамелі.

Ґеральт відкинув меча. Ударив Дегерлунда в обличчя з широкого замаху відкритою долонею. Чародій крикнув, зіщулився, розвернувся спиною. Відьмак підвів його, схопив за пряжку, обійняв шию передпліччям. Дегерлунд крикнув, почав пручатися.

— Не можеш! — завив. — Не можеш мене вбити! Не можна тобі… Я… Я людина!

Ґеральт затиснув передпліччя на його шиї. Спочатку несильно.

— Це не я! — вив чародій. — Це Ортолан! Ортолан мені наказав! Змусив мене! А Бірута Ікарті знала про все! Вона! Бірута! Це її ідея та її медальйон! Це вона наказала мені його зробити!

Відьмак посилив натиск.

— Рятуууунку! Люуууудииии! Рятууууунку!

Ґеральт посилив натиск.

— Люд… Допом… Ніііі…

Дегерлунд хрипів, з рота його текла слина. Ґеральт відвернувся. Збільшив натиск.

Дегерлунд втратив притомність, обм’як. Сильніше. Тріснула під’язична кістка. Сильніше. Зламалася трахея. Сильніше. Ще сильніше.

Тріснули та змістилися шийні хребці.

Ґеральт тримав Дегерлунда ще якийсь час. Потім сильно рвонув його голову набік для повної впевненості. Потім відпустив. Чародій осунувся на підлогу м’яко, наче шовкова тканина.

Відьмак витер обслинений рукав об портьєру.

Великий чорний кіт з’явився з нізвідки. Отерся об тіло Дегерлунда. Лизнув нерухому руку. Занявчав, заплакав жалібно. Ліг біля трупа, втулився в його бік. Подивився на відьмака широко розплющеними золотими очима.

— Я мусив, — сказав відьмак. — Так було треба. Хто-хто, а ти повинен зрозуміти.

Кіт примружив очі. На знак того, що розуміє.

День королівського весілля тішив погодою вже з раннього світанку: синяву над Кераком не плямила ані хмаринка. Уже зранку було тепло, але спеку пом’якшував бриз із моря.

Засвітло у Верхньому Місті панував рух. Вулиці та сквери ретельно замітали, фронтони будинків декорували стрічками та гірляндами, підіймали на щогли прапорці. Дорогою, що вела до королівського палацу, уже зрання пішла вервечка постачальників, навантажені вози та повозки розминалися з порожніми, що поверталися згори; бігли уверх носії, ремісники, торговці, гонці та посланці. Трохи пізніше дорогу заполонили паланкіни, якими до палацу подорожували весільні гості. «Мій бенкет— то вам не в кий дмухати, — начебто давав зрозуміти король Белогун. — Весілля має запасти людям у пам’ять і прогриміти має на весь широкий білий світ». За наказом короля урочистості мали розпочатися вранці й тривати аж до пізніх нічних годин. Увесь той час на гостей чекали небувалі розваги.

Керак був королівством невеличким і, по суті, не дуже важливим, тож Ґеральт сумнівався, що світ спеціально перейнявся б весіллям Белогуна, нехай той вирішив би розважатися най і цілий тиждень та диявол його зна, які урочистості вигадав, бо люди з місцин, відлеглих більш ніж на сто миль, не мали й шансу отримати звістки про ці події. Але для Белогуна, що було повсюдно відомим, центром світу залишалося місто Керак, а самим світом були навколишні землі з цілком невеличким від Кераку радіусом.