Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

— Я зачекаю, — запротестував вовкулак. — Зачекаю, аж поки ви вийдете.

— Не знаю, — Ґеральт поправив меча за спиною, — коли я звідти вийду. І чи вийду взагалі.

— Не говоріть так. Я зачекаю… Зачекаю до сутінок.

Дно печери вкривав товстий прошарок нетопириного гуано. Самі нетопирі— товстенькі кажани— цілими гронами звисали зі стелі, крутячись та сонно попискуючи. Стеля спочатку була високо над головою Ґеральта, по рівному дну він міг іти досить швидко й зручно. Зручність, утім, швидко скінчилася— спочатку йому довелося схилятися, схилятися все нижче та нижче, урешті не залишилося нічого іншого, як пересуватися навкарачки. А тоді й повзти.

Була мить, коли він затримався, роздумуючи, чи не повернутися, бо тіснота загрожувала тим, що він застрягне. Але почув шум води, а на обличчі відчув наче дихання холодного повітря. Розуміючи, що він ризикує, пропхався щілиною, зітхнувши з полегшенням, коли та почала розширюватися. Коридор зненацька став схилом, по якому він з’їхав униз, просто в річище підземного струмка, що витікав з-під однієї скелі й зникав під протилежною. Звідкись згори просочувалося слабке світло, і саме звідти— дуже звисока— доходило холодне дихання повітря.

Дірка, у якій зникав струмок, здавалося, була повністю залита водою; відьмакові, хоча й підозрював він там сифон, дуже не хотілося туди пірнати. Тож він обрав шлях угору струмка, проти течії, по схилу, що проводив уверх. Раніше, ніж він вийшов схилом до великої зали, намок наскрізь і був убабляний у намулі з вапняних осадків.

Зала була величезною, уся у величних напливах, глазурі, драпуваннях, сталагмітах, сталактитах та сталагнатах. Струмок протікав по дну, глибокому й вигнутому з боку на бік. Тут згори також сочилося світло та відчувався слабенький протяг. Відчувалося й ще дещо. Нюх відьмака з вовкулачим змагатися не міг би, але тепер і відьмак відчував те, що вовкулак раніше, — легкий сморід котячої сечі.

Він постояв хвилинку, озираючись. Протяг указав йому вхід, отвір, що, наче палацова арка, фланкований був стовпами могутніх сталагмітів. Тут само поряд він побачив ямку, наповнену мілким піском. Саме від цієї ямки відгонило котом. На піску виднілися численні відбитки котячих лапок.

Він перевісив через спину меча, який довелося зняти в тісняві щілини, та увійшов поміж сталагмітами.

Коридор, що з легким ухилом вів уверх, мав високу стелю й був сухий. Унизу лежало каміння, але йти було можна. Тож він ішов. До тієї миті, коли дорогу йому заступили двері. Солідні, наче брама.

До тієї миті він зовсім не був упевнений, чи йде у вірному напрямку, не мав жодної упевненості, чи в потрібну печеру він увійшов. Здавалося, двері підтверджували його правоту.

У дверях, біля порога, був малий, зовсім недавно пророблений отвір. Вхід для кота.

Він пхнув двері— ті ані ворухнулися. Але ворухнувся— незначно— амулет відьмака. Двері були магічними, забезпечені чарами. Слабке тремтіння медальйона сигналізувало, що чари ці не були сильними. Він наблизив обличчя до дверей.

— Друг.

Двері безшумно відчинилися на змащених завісах. Як він вірно відгадав, слабким магічним забезпеченням та фабричним паролем їх оснастили стандартно, як серійну продукцію, і нікому— на його щастя— не захотілося встановлювати на них щось витонченіше. Вони мали відгородити вхід від комплексу печер і від істот, які не вміли користуватися навіть простою магією.

За дверима, які він для впевненості заклинив каменем, закінчувалися природні печери. Починався коридор, прорубаний у скелі кирками.

Він і далі, не зважаючи на всі збіги, не був упевненим. Аж до моменту, коли побачив попереду світло. Миготливе світло смолоскипа чи каганця. А за мить почув добре знайомий йому сміх. Регіт.

— Бууех-хххррр-ееееххх-буеееех!

Світло й регіт, як виявилося, долинали з величенького приміщення, освітленого скіпкою, заткнутою в залізний держак. Під стінами громадилися скрині, ящики та діжки. Біля однієї зі скринь, маючи за стільці діжки, сиділи Буе та Банг. Грали в кості. Реготав Банг, викинувши, схоже, більше очок.

На скриньці поряд стояла карафка оковитої. Біля неї лежала закуска.

Запечена людська нога.

Відьмак вийняв меча з піхов.

— День добрий, хлопці.

Буе та Банг якийсь час витріщалися на нього, роззявивши рота. А потім рикнули, підхопилися з місця, валячи діжки, цапнули зброю. Буе— косу, Банг— широкий скімітар. І кинулися на відьмака.

Заскочили його, хоча він і вважав, що просто не буде. Але не сподівався, що потворні велетні виявляться настільки швидкими.