Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

— Кажи.

— Гора Кремора.

— Отак би й відразу. Що хочеш про ту гору знати?

Дім стояв далеченько за селом, під самою стіною бору, ліс починався відразу за огорожею саду, повного дерев, важких від яблук. Усе інше не виходило за межі сільської класики: стодола, сарай, курник, кілька вуликів, купа гною. З комина сочилася тоненька цівка світлого запашного диму.

Цесарки, що греблися біля тину, помітили його першими, підняли рейвах пекельним ґелґотінням. Дітлахи, що вправлялися надворі,— трійця, — побігли в бік хати. У дверях з’явилася жінка. Висока, світловолоса, у фартусі поверх гарної спідниці. Він під’їхав ближче, зліз із коня.

— Вітаю, — привітався. — Господар удома?

Дітлахи, усі дівчатка, учепилися в мамині фартух та спідницю. Жінка дивилася на відьмака, у погляді її не можна було знайти симпатії. І не дивно. Вона добре бачила руків’я меча над плечем відьмака. Медальйон на шиї. Срібні клепки на рукавах, яких відьмак аж ніяк не ховав. Майже демонстративно.

— Господар, — повторив. — Отто Дуссарт, значить. Маю до нього справу.

— Яку?

— Особисту. Удома?

Вона вглядалася мовчазно, трохи схиливши голову до плеча. Була, як він оцінив, вроди, скоріше, рустикальної, чи ж то років могла мати від двадцяти п’яти до сорока п’яти. Точніше визначити, як у випадку більшості мешканок села, було неможливо.

— Удома?

— Немає.

— Тоді почекаю. — Він закинув віжки кобили на жердину. — Поки повернеться.

— Це може виявитися довго.

— Якось витримаю. Хоча, сказати правду, волів би в хаті, а не під тином.

Жінка мить міряла його поглядом. Його та його медальйон.

— Гість у дім, — сказала нарешті.— Запрошую.

— Запрошення приймаю, — відповів він згідно зі звичаєвою формулою. — Закону гостинності я не порушу.

— Не порушиш, — повторила вона протягло. — Але меча носиш.

— Така професія.

— Мечі калічать. І вбивають.

— Як і життя. Тож як воно буде із запрошенням?

— Просимо до хати.

Усередину, як завжди в таких хатах, заходили передпокоєм, темним та захаращеним. Сама ж хата виявилася досить просторою, світлою та чистою, стіни лише біля кухні та пічки мали сліди кіптяви, усюди радували білість та кольорові плетені килимки, усюди висіли також хатнє приладдя, жмутки трав, косиці часнику, вінки паприки. Заслона з рядна відгороджувала кімнату від комори. Пахло кухнею. Значить, капустою.

— Прошу сідати.

Господиня все ще стояла, мнучи фартух. Діти присіли біля пічки, на низькій лавці.

Медальйон на шиї Ґеральта затремтів. Сильно та безперестанно. Бився під сорочкою, наче впійманий птах.

— Цей меч, — відізвалася жінка, підходячи до кухні,— треба було в передпокої залишити. Не за звичаєм те, аби зі зброєю за стіл сідати. Тільки розбійники так роблять. Ти розбійник?

— Ти добре знаєш, хто я такий, — відрізав він. — А меч залишиться там, де він є. Як нагадування.

— Про що?

— Про те, що необдумані дії мають жахливі наслідки.

— Тут ніде зброї ніякої немає, тож…

— Добре-добре, — перервав він рішуче. — Не станемо одне одного дурити, пані господарко. Хлопська хата та двір— це арсенал, не один уже помер від мотики, не згадуючи вже про вила чи ціп. Чув я про одного, убитого билом для маслоробки. Усім можна кривду спричинити, якщо тільки буде бажання. Або примус. І якщо ми вже про це, то облиш у спокої те горнятко з окропом. І відійди від кухні.

— Нічого я такого не збиралася, — швидко проказала жінка, явно брешучи. — А там не окріп, а лише борщ. Пригостити я хотіла…

— Дякую. Але я не голодний. Тож гарнця не торкайся й відійди від пічки. Сядь отам, біля дітей. І всі ми ґречно почекаємо на господаря.

Вони сиділи в тиші, яку переривало лише дзижчання мух. Медальйон здригнувся.

— У печі казанок із капустою доходить, — перервала жінка важку мовчанку. — Вийняти тре’, перемішати, бо пригорить.

— Вона, — указав Ґеральт на найменшу з дівчаток, — нехай це зробить.

Дівчинка встала поволі, глипаючи на нього з-під лляного чубчика. Узяла рогач на довгому держаку, нахилилася до піддону пічки. І раптом, наче кішка, стрибнула на Ґеральта. Мала намір рогачем прибити йому шию до стіни, але він ухилився, шарпнув за держак, повалив дівчинку на підлогу. Та почала мінятися раніше, ніж упала.

Жінка й дві інші дівчинки змінитися вже встигли. На відьмака летіли скоком три вовки: сіра вовчиця й двійко вовченят із налитими кров’ю очима й вишкіреними іклами. У стрибку вони розділилися, по-вовчому атакуючи з усіх боків. Він відскочив, на вовчицю пхнув лавку, вовченят відкинув ударами кулаків у набитих сріблом рукавичках. Заскавчали, припали до землі, шкірячи ікла. Вовчиця дико завила, стрибнула знову.