Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

— Зараз, — Ґеральт випростався. — Хто сказав, що ампутація необхідна?

— Я сказав. — Чорний типчик також випростався, але аби глянути в обличчя Ґеральтові, йому довелося задирати голову. — Я мессір Люппі, лейб-медик бейліфа в Горс Велені, спеціально сюди присланий. Дослідив рану й виявив, що вона заражена. Ногу треба відтяти, іншого порятунку немає.

— Скільки ти береш за справу?

— Двадцять крон.

— Ось тобі тридцять. — Ґеральт витягнув із мішечка три десятикронівки. — Забирай інструменти, пакуйся та повертайся до бейліфа. Якщо він запитає, то пацієнтові стало краще.

— Але… мушу опротестувати…

— Пакуйся й повертайся. Якого з цих слів ти не зрозумів? А ти, бабцю, давай сюди. Розв’яжи пов’язку.

— Він, — стара вказала на лейб-медика, — заборонив мені пораненого торкатися. Бо я ніби знахарка та відьма. Погрожував, що донесе на мене.

— Не звертай на нього уваги. Він саме йде.

Бабка, у якій Ґеральт відразу впізнав травницю, послухалася. Обережно розв’язала бинти, хоча Торквіль крутив головою, сопів та стогнав.

—Ґеральте… — простогнав. — Що ти там готуєш? Медикус казав, що рятунку немає… Краще ногу втратити, аніж життя…

— Хрін там. Аж ніяк не краще. А тепер заткнися.

Рана виглядала паскудно. Але Ґеральт бачив і гірші.

Вийняв із сакви шкатулку з еліксирами. Мессір Люппі, уже спакований, придивлявся, крутив головою.

— Ні до чого ті декокти, — заявив. — Ні до чого лжемагія та знахарські штучки. Шарлатанство й тільки. Як медик, я мушу опротестувати…

Ґеральт розвернувся до нього, глянув. Медик вийшов. Поспішно. На порозі спіткнувся.

— Четверо до мене. — Відьмак відкоркував флакончик. — Притримайте його. Зціпи зуби, Франсе.

Вилитий на рану еліксир сильно спінився. Констебль жахливо застогнав. Ґеральт почекав хвилинку, вилив другий еліксир. Той, другий також пінився, а до того ж сичав і димів. Торквіль закричав, затрусив головою, напружився, закрутив очима та зомлів.

Старенька дістала з вузлика баночку, дістала звідти жменю зеленуватої мазі, товстим прошарком наклала її на шматок складеного полотна, прикрила рану.

— Живокіст, — упізнав Ґеральт. — Компрес із живокосту, арніки та календули. Добре, бабуленько, дуже добре. Придалися б також звіробій та кора дубу…

— Бачили йго, — перервала бабця, не підводячи голови від ноги констебля. — Зіллярства буде він мене вчити. Я, синку, зіллями лікувала, ще коли ти зригував на няньку кашкою з молочком. А ви, нероби, відійдітько, бо мені світло застите. Та ще й смердите жахливо. Міняти онучі треба, міняти. Що якийсь час. Геть із кімнати, кому кажу!

— Ногу треба буде тримати нерухомо. Вкласти в довгі лубки…

— Кажу ж: не вчи мене. Та й сам геть надвір. Чого ти тут стовбичиш? На що чекаєш? На подяку, що великодушно пожертвував свої відьмачі ліки? Обіцянки, що він цього тобі по край життя не забуде?

— Хочу про дещо його запитати.

— Присягнися, Ґеральте, — зовсім несподівано обізвався Франс Торквіль, — що ти до них доберешся. Що ти їм не спустиш…

— Дам тобі дещо для сну та проти гарячки, бо мариш. А ти, відьмаче, іди. Почекай перед хатою.

Довго він не чекав. Бабця вийшла, підтягнула спідницю, поправила перекривлений вінок. Усілася поряд на причілок. Потерла стопу об стопу. Були вони в неї незвично малі.

— Спить, — заявила. — І певно виживе, якщо нічого поганого не станеться, тьху-тьху. Кістка зростеться. Урятував ти йму лапу відьмачими чарами. Залишиться назавжди кульгавим, і на коня, як оце мені бачиться, не сяде ніколи, але ж дві ноги— не одна, хе-хе.

Сягнула за пазуху, під гаптовану безрукавку, через що травами запахло ще сильніше. Витягнула дерев’яну коробочку, відкрила її. За мить вагання підсунула її Ґеральтові.

— Нюхнеш?

— Ні, дякую. Я фісштеху не вживаю.

— А я… — Травниця втягнула наркотик у ніс, спочатку в одну, а потім у другу ніздрю. — А я— час від часу. Проклятущо добре діє. На ясність свідомості. На довговічність. І на вроду. Подивись-но на мене.

Він подивився.

— За відьмачі ліки для Франса, — бабця потерла сльозливе око, шморгнула носом, — дякую та не забуду. Знаю, що ви ретельно оті ваші декокти стережете. А ти йому їх позичив, не роздумуючи. Хоча через те тобі самому їх може забракнути. Не боїшся?

— Боюся.

Вона повернулася в профіль. І насправді була вона колись вродливою дівчиною. Але проклятущо давно.

— А тепер, — відвернулася вона, — кажи. Про що ти Франса розпитати хотів?

— Неважливо. Він спить, а мені час у дорогу.