Марина та Сергій Дяченко - Сонячне коло

У кімнаті Іріс виявила, що футляр із сопілкою пропав.

Вона занервувала. Облилася холодним потом. Викликала покоївку. Та показала їй футляр – у шафі на полиці, на почесному місці; покоївка вирішила навести лад, поки Іріс була на прийомі.

Іріс накричала на неї – негідно, грубо, верескливо. Покоївка почервоніла і пішла. Іріс переконалася, що сопілка абсолютно ціла і черепашки з записами теж на місці. Треба було повернути покоївку і вибачитися, натомість Іріс сіла на край ліжка й опустила руки.

Ще секунда, і замах обернувся б убивством при єдиному свідку. Той, що стріляв у лорда-регента, – як він пов’язаний із людьми, які тримають у заручниках Лору з хлопчаками?

Чи він стріляв зовсім не в лорда-регента?!

Думки ставали абсурднішими з кожною секундою, найкращим виходом було перестати думати взагалі. Іріс обняла футляр із сопілкою і застигла, скорчившись, на ліжку.

У двері загрюкали кулаками о другій годині ночі – час Кажана. Господар, у якого Ольвін винаймав кімнату, вискочив у самій сорочці, заздалегідь до смерті наляканий: він пережив бунт тут, у місті, і такий ось стукіт у двері означав для нього занадто багато.

На порозі стояли стражники в чорних мундирах палацової охорони. Господар повільно сповз по стіні: безліч разів він бачив це в нічних кошмарах.

– Майстер Ольвін тут живе?

Ольвін маячив на сходах поверхом вище. Господар, не в змозі видати ні звуку, підніс руку і ткнув пальцем: здав, не чинячи опору. Стражник подивився на Ольвіна знизу вгору: вони були ровесниками. Обидва провінціали. Стражник іще не знав, як тягти людину в казан, Ольвін уявлення не мав, що означає стукіт серед ночі.

– Поїдете з нами, – сказав стражник. – З усіма своїми штучками… з цими… з речами!

– У чому його звинувачують?! – придушено пискнув господар. Не розраховуючи на відповідь, так, із доброти душевної. Він по-своєму любив постояльця і дбав про нього, як про рідного сина.

– Це ти, значить, фаршируєш черепашки музикою, як пироги сиром?

– Так, – сказав Ольвін.

Чотири місяці тому його вже викликали до палацу, щоправда, не посеред ночі. Не цей офіцер, а інший, але в такій же тісній канцелярській кімнаті вимагав від нього «таємниці» – як поміщати музику всередину порожніх черепашок. Ольвін чесно все показав і розповів. Той офіцер нічого не зрозумів – і не дивно: ремесла5 навчаються роками, якщо є талант. Офіцер пригрозив в’язницею, конфіскував резонатор – вартістю, як вулиця у провінції Руді Пагорби, і рідкістю, як величезний алмаз. Конфіскував розчини, співучу сіль, черепашки, срібний камертон. Майже місяць Ольвін жив надголодь, тягаючи на ринку мішки з рибою. Потім йому несподівано повернули все цілим і неушкодженим, а за дві черепашки запропонували гроші, хорошу ціну. Черепашки були – колекційні записи Іріс Май, «Пори року». Ольвін не хотів би їх продавати, але, з огляду на обставини, сперечатися не було про що.

І ось тепер перед ним стояв інший офіцер, раз у раз витираючи блідий спітнілий лоб:

– Ти можеш вкласти туди будь-які звуки? Крики чайок? Собачий гавкіт?

– Так.

– Людське мовлення?

– Так, – Ольвін здивувався, навіщо б так бездарно використовувати таку красиву і складну оболонку. Слова, на відміну від музики, легко записати на папері.

– Тоді швидко, швидко… готуй свої каганці!

Ольвін не сперечався. Розбуди його посеред ночі, як, власне, і сталося, – він завжди готовий приготувати розчин, встановити резонатор, триногу, пальник…

– Ти пояснюй, що робиш! Не удавай із себе розумника, обдурити мене не вдасться!

Велика неприємність у палаці, подумав Ольвін, ця людина налякана і зла. Добре б усе скінчилось, як минулого разу, хоч би мені дозволили піти по-доброму.

– Ось посудина ідеальної форми, я називаю її резонатор, стінки влаштовані так, щоб ловити звук і передавати коливання розчину співучої солі. Ось зародок кристала, поки він росте – звук зберігається в його гранях. Тепер я розігріваю розчин і додаю солі: щоб кристал ріс, насичений розчин має остигати. Вміщую розігрітий розчин у посудину, обережно… а всередину, на тонкій нитці, вміщую зародок. Що ви хочете, щоб я записав?

– Мовлення. Я буду говорити, а ти…

Ольвін кивнув:

– Все готово. Один, два…

– Не командуй! – у розпачі гаркнув офіцер. – Тут я рахую! Один, два, почали!