Марина та Сергій Дяченко: Сонячне коло

– Ви втомилися з дороги, – сказала висока жінка років сорока, з волоссям кольору слонової кістки, гладеньким і ретельно укладеним. Кілька хвилин тому вона назвала Іріс своє ім’я.

– Але пароплав запізнився не з вини капітана, – сказала Іріс перше, що спало їй на думку.

– Можливо, – жінка кивнула. – Ви забули, як мене звуть? Тереза, член імператорської ради. Розумію, вам зараз не по собі. Не треба нічого боятися. Всі ми знаємо, що розповідають на континенті про Кам’яний Ліс…

Вона трохи зсунула брови, її обличчя стало жорстким:

– Коли ми задихалися у кривавій каші… і прохали про допомогу, на континенті вдали, що оглухли й осліпли. Мало того – вони таємно підтримували змовників! Бунт готувався задовго, з першого дня хвороби старого імператора. Коли почалася різанина на вулицях, принц Міло зважився на переговори з бунтівниками… на переговори! Ми вважаємо за краще називати це «помилкою» – з поваги до загиблого, хоча це була, звичайно, зрада. І ось, коли здавалося, що все скінчено, все валиться, на вулицях трупи, на площі страти… Бунтівники першими запустили казан і почали варити в ньому незгодних. Уперше за дві сотні років! І знаєте, що ми змогли протиставити варварству і насильству?

– Е-е… Справедливість?

– Ще більше насильство, – відгукнулася вона з м’якою усмішкою. – Чому лорда-регента вважають чудовиськом? Бо він чудовисько. Він став таким, рятуючи імперію. Рятуючи нинішнього імператора, Ференца. Єдина людина змогла збожеволіти настільки, щоб зупинити безумство, і це був…

– Лорд-регент! – проголосив від дверей церемоніймейстер.

Стихли всі розмови. Відчинилися стулки дверей – на галереї, на другому поверсі. Ввійшов чоловік у чорному вільному костюмі, з широкою пов’язкою на обличчі, що повністю закривала очі.

Тереза, а з нею всі в залі, схилились у поклоні. Іріс, яка не звикла кланятися, просто опустила голову.

– Добрий вечір, панове, – сказав чоловік на галереї. – Сьогодні ми зустрічаємо дорогу гостю, Іріс Май, я сподіваюся, ви вже встигли познайомитись.

Він єдиний виголосив її ім’я так, як воно звучало на континенті, а не так, як жителям Кам’яного Лісу було зручно його вимовляти.

Він рушив униз крутими сходинками. Іріс здалося, що зараз він неодмінно оступиться й упаде, але він крокував легко, як зрячий. Гості вишикувалися нерівною шеренгою, лорд-регент ішов повз цей імпровізований стрій, потискуючи руку кожному, напівголосом кажучи кілька слів, вислуховуючи вітання. Пов’язка закривала його лоб, очі й вилиці. Усі трималися так, ніби це була природна річ.

Іріс пошукала очима Терезу – і побачила її серед інших. Лорд-регент якраз підійшов до неї, і Тереза по-дружньому простягнула руку. Він про щось запитав, й Іріс моментально зрозуміла, що мова йде про неї; Тереза всміхнулась і відповіла:

– Ти мав рацію, Ерно.

Лорд-регент повернув голову, Іріс відчула, що її розглядають. Чим він дивиться, подумала вона, відчуваючи, як у скроні починає пульсувати новий біль.

Тепер він ішов просто до неї – через залу, повз гостей, які шанобливо розступилися.

– Із прибуттям, – він простягнув руку без рукавички. Іріс нічого не залишалося, як торкнутися його долоні, сухої та прохолодної.

– Чого ви боїтеся? – запитав він наступної миті, не випускаючи її руки.

– Чудове місто, – не до ладу відповіла Іріс. – Дякую… Ні, я нічого не боюся, мене прекрасно зустріли…

Куточки його губ опустилися донизу:

– У вас болить голова? Запросити лікаря?

– Доктор… уже… дав мені ліки, – Іріс захотілося висмикнути долоню, вона насилу втрималася.

– Ви втомилися, – сказав він повільно. – І вас щось турбує. Сподіваюся, це не я вас налякав?

– Усе так незвично, – Іріс нервово засміялася. – Мені доводилося бувати… на прийомах, але ніколи – в імператорському палаці. Вибачте моє хвилювання.

Він випустив її руку:

– Відпочивайте.

Іріс раптом поспішила:

– Я хотіла ще сказати…

Уже відходячи, він обернувся:

– Що?

– Капітан не винен у тому, що судно запізнилося, – твердо сказала Іріс.

– Дякую, – відповів він після паузи.

Натягнуто посміхаючись, Іріс дивилась, як регент іде до капітана в кутку і, не простягнувши руки, щось запитує. Капітан довго відповідає, і піт блищить у нього на лобі. Пауза; регент киває, щось говорить і відходить; капітан стоїть очманілий, і на обличчі у нього написане колосальне полегшення; він хапає келих із таці слуги, що пробігає мимо, і випиває залпом, утирає піт…