Марина та Сергій Дяченко: Сонячне коло

– На прийомах бувають різні люди, – сказала Тереза, що несподівано опинилася поруч.

– Це я сказала лорду-регенту, що капітан не винен, – Іріс усміхнулася ширше, відчуваючи, як натягується шкіра на обвітрених губах. – І він мені повірив.

– Ви благородна людина, – Тереза пригубила від свого келиха. – Але лорд-регент нікому не вірить, він усе перевіряє сам… До речі, ніколи не намагайтеся йому брехати, може вийти недобре.

Регент стояв тепер у натовпі гостей, розмовляв, усміхався – не знімаючи пов’язки.

– Він здатний відчути зраду до того, як вона дозріє і принесе отруйні плоди, – неголосно сказала Тереза. – Тому регулярні прийоми, тому на них запрошують різних людей, впливових і не дуже, тому так жарко… Регент підозрює всіх, щомиті чекає зради – й небезпідставно. Минулого місяця стратили трьох шпигунів…

– Їх зварили на площі?!

– Не вважайте нас варварами, – Тереза скривилася. – Відтоді, як було придушено бунт, казан стоїть порожній і холодний. Як на мене, досить було вислати цих людей, але… Лорда-регента вже не переробити. Який час, такий правитель.

Вона зробила паузу, оцінила обличчя Іріс і заговорила в іншому тоні:

– …Але часи змінюються! Імператор – чудова дитина, ви побачите, розважлива, відповідальна не по роках. Через п’ять років ми отримаємо на троні ідеального государя, мудрого і доброго… Чому ж ви нічого не їсте? Розкішні фрукти, витончений сир, вино дуже легке, скуштуйте.

Іріс похитала головою, сподіваючись, що її гарячковий рум’янець спишуть на спеку.

Ніби відчувши її погляд, регент повернув голову. Покрокував через усю залу, на ходу взяв келих у слуги з таці. Підійшов до Іріс і Терези, пригубив шампанського і зняв пов’язку. У нього були сірі очі, з тих, що змінюють колір залежно від освітлення. І, звичайно ж, він не був сліпим.

– Пані Іріс, – він сховав пов’язку до внутрішньої кишені вільного піджака, – ви не хотіли б вийти на балкон, подихати свіжим повітрям, помилуватися нічним містом?

На балкон вели двері просто із зали прийомів, і звідти справді відкривався прекрасний краєвид на вогні міста, але віяв такий пронизливий вітер, що Іріс одразу заклякла. І це було до речі: не довелося пояснювати, чому вона так тремтить і цокотить зубами.

Лорд-регент запропонував їй руку, і вона не змогла відмовитися. Спираючись задерев’янілою долонею на його лікоть, проїхала вниз по сходах до внутрішнього двору, де від вітру затуляли стіни. Тут було тепло і тихо, у напівтемряві ледь чутно шелестіла вода.

– Спасибі, що ви погодилися приїхати. Імператор закоханий у вашу музику. Уроки сопілки – те, про що він давно мріє, тим більше від вас, адже ви його кумир… Він страшно самотній у свої дванадцять років, він приречений на владу – і самотність. Ви все ще тремтите?

– Я майже зігрілась.

– Ви вагались, отримавши запрошення. Вас напевно відраджували від поїздки. Що допомогло вам зважитися?

– Я…

Вона зрозуміла, що не знає, що сказати. Мріяла побачити Кам’яний Ліс? Слабка відповідь, мотивація роззяви, він може навіть образитися. Мріяла вчити імператора музики? Солодкава й нещира відповідь. Хотіла потішити своє марнославство? Єдина правдива відповідь, але вимовляти її вголос – безумство.

– Мені приємно, коли людям цікава моя музика. Інтерес молодого імператора… підкупив мене.

Він подивився на неї з повагою:

– Ви вмієте бути чесною, я дуже це ціную.

Акуратно вийняв пов’язку з внутрішньої кишені, зав’язав собі очі, повернув до Іріс сліпе обличчя:

– Ще раз: що вас турбує? Чого ви боїтеся… за кого ви боїтеся?

– Я… ні. Я просто…

Наступної миті Іріс жбурнули на підлогу – на гладенький полірований камінь, різко, грубо, вона придушено охнула, завмерла, скорчившись, інстинктивно прикриваючи голову. Її смикнули вгору, як ватяну ляльку, наступної миті вона виявила себе в ніші стіни, за колючим стовбуром присадкуватої пальми.

– Усе добре, – прошепотів лорд-регент їй на вухо. – Це замах. Не рухайтеся.

Із дерев’яної різьбленої балки стирчала стріла з курчачо-жовтим оперенням.

Прийом тривав, хоча людей стало наполовину менше. Офіціанти так само розносили напої та закуски. Капітан корабля, на якому прибула Іріс, був такий щасливий і п’яний, що не міг підвестися з оксамитової лави біля стіни.

Тереза зустріла Іріс чіпким поглядом:

– На вас лиця немає. Ви мене лякаєте… що сталося?!

Із бічних дверей виринув Алекс:

– Пані Терезо, лорд-регент просить вас піднятися до нього в кабінет просто зараз… Пані Айріс, я негайно проведу вас у ваші апартаменти.