Марина та Сергій Дяченко - Сонячне коло

Ольвін дзвякнув камертоном, у канцелярському приміщенні поплив срібний дзвін. Офіцер роззявив рота. По його очах було ясно, що бідоласі на думку не спадає жодного слова, жодного рядка, жодного судження.

– Хай славиться у віках Кам’яний Ліс! – гаркнув офіцер. – Хай світить сонце над десятьма провінціями та столицею! Хай буде імператор на троні, як сонце в чистому небі, хай не закриють хмари гніву світлий лик його! Хай згинуть кляті бунтівники, чиї імена забуто, а діяння проклято!

Його голос гучно лунав у напівпорожній канцелярській кімнаті. Поверхня соляного розчину в резонаторі ледь помітно вібрувала. Там, усередині, ріс кристал співучої солі, його найтонші грані повторювали і записували хрипке горлання, несамовиті заклинання, прокляття і славослів’я, що не мали сили. Велике диво – записувати звук, думав Ольвін із гіркотою.

Офіцер виснажився. Махнув рукою – все, мовляв. Ольвін дзвякнув камертоном, завершуючи запис. Потім витягнув нитку з розчину – кристал вийшов зовсім маленький.

– Це можна слухати?!

– Ні, – сказав Ольвін. – Поки що ні.

Відповідних черепашок залишилося всього три, йому страшенно не хотілося віддавати їх злим і нещасним людям – палацовим стражникам. Згнітивши серце, він узяв зі столу черепашку; момент заселення кристала – найскладніший, треба відчувати оболонку зсередини, розуміти її душу, сполучати з душею записаної музики. Але музики ж немає – тільки відчайдушний злісний крик. Як пояснити мушлі, що це і є її доля?

Якщо я зараз зіпсую запис, подумав Ольвін, мене вб’ють на місці.

Потрапивши в самісінький центр завитка, кристал стає серцем черепашки. Вийняти його і вмістити новий уже неможливо. За роки учнівства Ольвін погубив сотні кристалів, намагаючись вкласти їх у мушлю, навіть майстер може помилитись, а руки, як на зло, тремтять…

Він видихнув крізь зціплені зуби. Доклав черепашку до вуха: спів моря, далекий вітер, срібний дзвін камертона…

– Хай славиться у віках Кам’яний Ліс! – гаркнула черепашка. Треба ж, яким точним вийшов запис. А з музикою, буває, б’єшся-б’єшся, а виходить плаский, різкий, а то й фальшивий звук.

– Все, – Ольвін віддав черепашку офіцерові. – Я можу бути вільним?

Він приготувався чекати в канцелярії до ранку, але відповідь прийшла набагато раніше. За десять хвилин офіцер повернувся з п’ятьма стражниками:

– Беріть оце. Оце все! Палиці, пляшки, пальник, триногу… Склянка якщо поб’ється, відповідаєш головою! І оцю скриньку бери…

Стражники в десять рук схопили майно Ольвіна і, мало не стикаючись у дверях, миттю винесли з кімнати. Ольвін стиснув кулаки: від несправедливості хотілося битись.

– Це мої речі!

– А ти теж іди, геть, геть, швидко!

Ольвін остаточно перестав розуміти, що відбувається.

Стояла глупа ніч, до світанку було далеко, але по всьому замку металися вогні. Чужі руки в рукавичках стискали посуд, що до нього Ольвін боявся зайвий раз доторкнутися, такий він був крихкий. Офіцер замикав процесію, гнав Ольвіна перед собою, підштовхував у спину – повз пости, повз приміщення варти, крізь переляканий шепіт слуг. Завилися нескінченні сходи – вниз. Стражники гуркотіли чобітьми та лаялися тихо і брудно. Ольвін щомиті чекав, що пролунає дзвін битого скла, але жоден зі змилених носіїв так нічого і не впустив на крутих сходинках.

Шлях закінчивсь у кімнаті з ґратчастими вікнами. Це була, без сумніву, тюремна камера, причому з найгірших, з вмурованими у стіну сталевими кільцями та ланцюгами, з ледь помітними у темряві огидними пристосуваннями. Прикутий за розкинуті руки, біля стіни сопів стражник. Чи чоловік в одязі стражника. Мундир на ньому був розірваний, обличчя закривавлене. Ольвін глянув на нього, відвів очі й вирішив більше не дивитися.

Стражники, квапливо уклонившись комусь у темному кутку, розставляли речі Ольвіна – як попало. Ольвін не поспішав їх поправляти. В його становищі чим менше вдієш – тим менше зробиш помилок.

Один жест людини в темному кутку – і в камері залишилися тільки прикутий стражник, Ольвін і той, хто віддавав накази. Ольвін кліпнув; обличчя людини в тіні було майже повністю закрите чорною пов’язкою, вільними залишалися тільки підборіддя та губи:

– Я хочу зберегти допит, так щоб його можна було почути заново у будь-який момент.

Ольвін кивнув. Поправив триногу, підготував пальник, дбайливо встановив посудину. Витягнув із найтоншого конверта зародок кристала на нитці. Людина з кутка спостерігала за ним – не очима. Від цього сліпого погляду хотілося сховатись, як від крижаного протягу.