Марина та Сергій Дяченко - Сонячне коло

– Спотворення реальності, – пробурмотів чоловік у кутку, звертаючись сам до себе. – Побутова магія. Немає законів природи, щоб вкладати звук у черепашки.

– Музику, – сказав Ольвін.

– Що?

– Музику, а не звук! – Ольвін випростав спину. – Закони природи – закони гармонії. Музика – гармонія у чистому вигляді. Повітря тремтить, сповнене гармонії. Кристал росте, народжуючи новий всесвіт. Немає спотворення реальності! Це природа… це природніше, нормальніше, ніж…

Він затнувся. Чоловік із зав’язаними очима уважно його слухав:

– Ніж що?

– Ніж ваші допити, – сказав Ольвін хрипко. – Ніж усе це… чим займаються люди.

Знову стало тихо. Хрипко дихав бранець під стіною.

– Ти провінціал, і я знаю, звідки, – сказав чоловік із зав’язаними очима. – Руді Пагорби, чи не так? У вашій провінції не було ні різанини, ні страт. Ти, звісно, можеш розповідати мені про гармонію…

Він зняв пов’язку з обличчя. Ольвін упізнав його, і йому стало зле. Він нагрубив лорду-регенту, який до того ж не гребує спускатися у підвали для тортур.

– Якщо соляний кристал покласти у порожню черепашку, він не співатиме – він випаде назовні, – сухо сказав регент. – Подивися на себе: ти маг, а не хімік.

Розумніше було б промовчати у відповідь. Але Ольвін вже не міг зупинитися:

– У різних розчинів різні властивості, щоб зрозуміти це, не обов’язково бути хіміком. Співуча сіль називається так, тому що…

Бранець гучно випорожнився собі в штани. Поверх застарілих запахів кімната наповнилася новим смородом. У Ольвіна слова застрягли в горлі. Він силкувався і не міг зрозуміти, як в одній і тій же реальності можуть існувати «Пори року» Іріс Май і обгиджена людина в очікуванні тортур.

– Гармонія світу, – сказав лорд-регент із кривою посмішкою.

Він встав, двома кроками наблизився до Ольвіна, взяв п’ятірнею за потилицю і примусив подивитися на прикутого:

– Що ти бачиш? Мішок із лайном? А от і ні, це гідна людина… славний воїн. Хоробро бився під час бунту, захищав імператора. Ветеран битви на Палаючому Піку. А потім продався ворогам і став зрадником. Ось обличчя твоєї гармонії. Відчуваєш, як вона пахне?

Ольвіна знудило на кам’яну підлогу.

– Та ти романтик, – лорд-регент обтрусився від бризок. – Почнемо!

Натикаючись на одвірки, він ледве знайшов вихід із камери. Стражники у коридорі подивилися на Ольвіна – і чомусь запропонували йому води.

Скільки тривав допит? Стільки ж приблизно звучать дві перші частини «Пір року». Хоча від такого порівняння Ольвін відчував фізичний біль.

Він повернувся до камери, коли його покликали, – увійшов, дихаючи ротом. Чоловік біля стіни висів нерухомо на своїх ланцюгах. Крізь тонкі стінки посудини було видно кристал у прозорому розчині – найніжнішого опалового кольору, то як небо, а то як мед.

Ні про що не думаючи, він витягнув запис допиту і перемістив його в кращу черепашку – велику, з білим гирлом і рельєфною спіраллю. Колись Ольвін мріяв, як поїде на континент, знайде там Іріс Май і вкладе її пісню ось у цю черепашку.

Потім його відвезли додому. Ольвін вимився холодною водою, не чекаючи, поки господар нагріє ванну. Впав у ліжко і проспав до вечора.

Увечері господар, радіючи, показав йому доставлені з палацу речі: все повернули! Сіль, склянки для розчинів, триногу, пальник, камертон – і резонуючу посудину, порожню, суху і чисту.

Ольвін криво посміхнувся, піднявся сходами до своєї кімнати, під самісінький дах. Поставив на підлогу посеред кімнати резонатор, отриманий у спадок від учителя, вартістю, як вулиця в рідній провінції, і рідкістю, як величезний алмаз.

Взяв молоток із коробки з інструментами. Примірявся.

Резонатор не винен. Але після того, що прозвучало у підземній камері, тут не може бути музики.

Ніколи.

За сніданком Іріс принесли лист у конверті з уже знайомою печаткою. Цього разу почерк був не каліграфічний, не писарський, але великий і цілком розбірливий.

«Прийміть іще раз мої вибачення, – писав лорд-регент. – Турбуватися нема про що, стрільця знешкоджено. Я не нагадую, що обговорювати тему замаху не слід ні з ким, особливо з імператором, – не нагадую, бо впевнений у вашій розсудливості».

За кілька секунд текст на папері став танути, поки не зник зовсім.

Кімната була наповнена світлом: одинадцята ранку, час Коня, ясний сонячний день. За вікнами стояло море, внизу котилися білі вали, беззвучно, далеко. Біля стіни височів стелаж із черепашками; ніде, ні в кого Іріс не бачила такої колекції. У неї самої ніколи не було стільки музичних записів.