Марина та Сергій Дяченко: Вовча сить

І цей хрестик справді захистив Настю від першого вибуху султанської пристрасті. Стало зрозуміло Сулейману, зняв свій золотий султанський сигнет (символ влади), поклав на шовкову подушку зі словами:

– Я зняв свій сигнет, хоча це всупереч звичаям. Зніми і ти свій хрест.

Але Настя, хоча і була втомлена, похитала головою – ні, і готова була захищатися далі.

І знову підійшов Сулейман до вікна, вдивляючись у зоряне небо, а потім сказав тихо, не обертаючись:

– Ти найдивовижніша жінка з усіх, що я знав… Хто ти, звідки, як тебе звати?

Настя дивилася на високу постать Сулеймана з прихильністю. Сподобався він їй. Відповіла, нібито тихо співала:

– Я з України. У школі невільниць мене звали Хюррем, а тут твій славний син називає мене Роксолана… Батько мій священик православний. Твої татари вивезли мене силою з дому, в день вінчання. І продали мене як невільницю…

– Ти була вже дружиною іншого? – обернувся Сулейман.

– Ні, – відповіла спокійно. – В день вінчання вивезли мене.

– Як звали твого нареченого?

– Степан.

– Він красивий?

– Так.

– Красивіший за мене?

Настя промовчала. Султан трохи насупився:

– Думаєш про нього?

– Так… – з гідністю відповіла дівчина. – Як і про матір, і про батька. Не знаю навіть, чи живі вони… Сняться щоночі… Ти цього не зрозумієш. Ти повелитель у своїй країні, а я рабиня на чужині…

Сулейман уважно подивився на Роксолану – і, може, вперше в цій наложниці побачив не жінку, істоту для насолод, а людину.

– Можеш іти…

Нескінченні коридори гарему. Попереду мовчки йшов Гассан. У збентеженої Насті було враження, начебто весь гарем не спав цієї ночі… Раз по раз ніби випадково відсувалися завіси кімнат і будуарів обабіч коридорів і визирали з них зацікавлені обличчя невільниць, одалісок… Відчувала на собі погляди їхніх здивованих очей – то повних цікавості й заздрості, то неприкритої ненависті. Відчувала роздратування в кожному своєму нерві. Не знала, як іти, що робити з власними руками, як тримати голову. Йшла, як між двома рядами вогнів і різок. Ледве стримувала сльози.

Коли підходила до своєї кімнати – виглянула Махідевран, презирливо всміхнувшись. Настя вклонилась їй, як і раніше, як раніше, хотіла зупинитися, але Гассан ішов уперед, і вона пішла за ним. Хотіла було увійти до своєї кімнатки для рабинь, але Гассан похитав головою і попрямував далі. Нарешті відчинив двері…

Настя увійшла – і мало не втратила рівноваги. Приміщення було величезне, світле, прикрашене коштовними килимами. Служниці і євнухи, що перебували в ньому, низько їй вклонилися. Вклонився і Гассан перед розгубленою дівчиною:

– Благословенне хай буде ім’я твоє, Роксолано Хюррем, і нехай Аллах принесе через тебе добро та ласку свою у вельможний Будинок Падишаха! Це твої служники. Якщо ці кімнати тобі не сподобаються, о, Хюррем, можеш узяти інші.

– Ці кімнати чудові… – відповіла Настя і подивилась у вікно. Там уже світало й чулося щебетання ранніх птахів у садах сералю.

– Дякую за перше добре слово, Хюррем, – сказав задоволений, дав знак євнухам і служникам – усі вийшли, крім двох невільниць. Вони заметушились і принесли своїй пані нічний одяг. Хотіли надіти, але Настя відправила їх, почала оглядати свої володіння. Була тут і купальня, і гардеробна з прекрасними флаконами дорогих парфумів.

Чого там тільки не було! На маленьких столиках із чорного дерева стояли пахощі з Індостану, прекрасні олії та багато іншого, чого Настя ніколи не бачила.

Настя сіла на килим. Засинаючи й шепочучи молитву, вона не випускала з рук срібний хрестик.

Такий же хрест височів на куполі церкви у далекому Рогатині…

А чи було насправді: яблуневі сади, поля пшениці, тиха річка Липа, лелеки над нею і постарілі батько з матір’ю у дворі будинку. Прощалися вони зі Степаном, зібраним у далеку дорогу. Допомагали йому зашити золоті монети в пояс… споряджати вози… Низько кланялися, благословляли, сльози проливали… Дивились услід її судженому…

Годинник на столі султана пересипав невтомно золотий пісок. Ахмед-паша сидів на шовковій подушці перед падишахом, який знервовано ходив по кімнаті. Нарешті трохи заспокоївся.

– Моє серце полонила християнська невільниця незвичайної краси й розуму, – сказав. – Як вищий охоронець Корану не хочу переступати святих заповітів його та силою брати її.

Візир не міг приховати здивування:

– Тобі, о Великий Падишаху, посміла відмовити рабиня у твоїй спальні? Такого я ще не пам’ятаю. Покарай її!