Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

У лісі біля монастиря Настю терпляче чекав Сулейман зі своїми людьми. Був він скромно одягнений, тримався в тіні…

Гора, на якій стояв монастир, стрімко падала в море. Нескінченна синява пінилась бурунами, чекаючи бурі.

Коли Настя закінчила свою шалену розмову з Божою Матір’ю і, хитаючись, пішла до виходу, її зупинив старий чернець і запитав по-грецьки:

– Звідки ти, синку? Якийсь ти не такий, як усі…

– З України… – відповіла Настя.

– Ти, синку, з нашої землі? – пожвавився старий. – Господи! Якби мені там побувати… А звідки родом?

– З Рогатина.

– Знаю… Ще не знищили його бусурмани?.. – зітхнув. – Вони, як сарана, над Україною нашою… Святий Афон поважають, а нашу землю плюндрують…

Подумавши, Настя сказала:

– Чому ж вони мають сильну владу на великих землях, а ми ні?

– І ми все це мали…

– Чому ж утратили?

– Бо єдності у нас не було… Кожен за себе. Не було ні поваги, ні захисту влади. Тому вона і впала…

Йшли кам’яною підлогою, і кроки луною відгукувались у стінах.

– Дивлюсь я на тебе і дивуюся, – вів далі чернець. – Так, як ти, моляться зазвичай старі люди, які мають тяжкі гріхи на совісті, ті, які хочуть перед смертю подивитися в обличчя Матері Судді нашого. А ти ще молодий… Значить, глибоко в душі твоїй слово Боже. І хочу тебе благословити – бережи нашу віру, передавай її дітям і онукам, а якщо знадобиться, і муки прийми за неї… Бо віра – це єдине, що залишилось у нашого народу, це те, що допоможе згуртувати його і підтримати у боротьбі з ворогом, який спустошує землю нашу…

Коли Настя вийшла, на вулиці вирувала гроза. Сулейман стояв під деревом, весь мокрий, чекав її. Вона підійшла до нього:

– Не стій під одиноким деревом у грозу!

Взяла його за руку, як дитину, і вони сховались у кам’яній ущелині.

– Люблю тебе… – прошепотів великий султан.

Настя вся тремтіла в обіймах Сулеймана.

– І я… – відповіла всім серцем. Раптом блискавка вдарила в дерево, під яким вони стояли. Воно миттєво загорілося. Настя злякано відсахнулася від султана:

– Це знак Божий, Сулеймане… Не можна зраджувати віру Христа…

Палало дерево. У фосфоричному блиску грози було видно, як на морі чорні щелепи вирів крутились у шаленому танці, налітали на берег, намагаючись розбити його.

Був сонячний ранок, коли Ахмед-паша зайшов до кімнати блідої змученої Насті. Уклонившись, сказав:

– Благословенне будь ім’я твоє, Роксолано Хюррем! Десятий і найбільший султан Османів, Сулейман – нехай століттями триває слава його, – дарує тобі свободу. Ти можеш уже завтра покинути його палати, столицю, державу. Тобі буде виділено охорону, і ти поїдеш із почестями. Можеш узяти з собою сто рабинь зі свого народу, яких вибереш на Авретбазарі!

Мовчки стояла приголомшена Настя. Візир був незворушний, як брила гранітна.

Наступного дня Настя, зібрана в дорогу, зустрічалася з рабинями, яким Сулейман дарував свободу. Радості жінок, одягнених по-українськи, не було меж. Співали:

Настя не могла стримати хвилювання. Потім зупинилася, вклонилася жінкам, які йшли перед нею, повернулася до непроникно-суворого Ахмед-паші, котрий стояв оддалік із почтом, підійшла до сумного Мустафи, який стояв тут же в найкращому одязі, й вигукнула:

– Я залишаюся. Приймаю віру вашого народу. Визнаю, що немає Бога, тільки Бог Аллах, а пророк його Магомет!

Як грім уразили ці слова Ахмед-пашу. Зблід він, закусив губу.

…І знову нескінченні коридори гарему. Знову відсувалися завіси, рипіли двері, миготіли прекрасні жіночі обличчя – і в кожному ненависть, чорна отрута. Коли ж відчинили двері її кімнати – впало на неї щось чорне і волохате. Скрикнула Настя – а це собака з дерев’яним хрестиком, прив’язаним до спини. Заспокоїлась і приголубила тварину. Лапки собачки були в грязюці, до дерев’яного хрестика кріпилася якась табличка. На табличці був напис. Усього три слова: «Калим підкидьку з України». Зрозуміла сміх і глузування з себе. І знову сльози, як нитки перлів, полилися з її очей.

Такою її і побачив Сулейман. Радісна усмішка змінилася тривогою:

– Що це? Звідки він? Це для нас, мусульман, нечисте створіння!

– Це мій калим, Сулеймане… – відповіла тихо. Гарна була навіть у сльозах, як весна, полита дощем. А внутрішній біль так у ній горів, як горить крізь вікна вогонь усередині будинку.