Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

Ахмед-паша тільки похитав головою.

Рішучим кроком ішов султан коридором гарему. Двері кімнати Махідевран були відчинені. Він побачив її, напружено-пихату, затримався на мить, проминув і зупинився перед іншими дверима.

Настуня вишивала український візерунок. Встала, вклонилася султану. Рівно, спокійно, з повагою.

Повелитель світу був уражений. Перед ним стояла зовсім інша Роксолана – та, яку він іще не знав. На ній уже не було сірої одежі невільниці, яка приховувала її красу. Крізь тонкий і білий, як сніг, муслін просвічувало її рожеве молоде тіло. Накинутий на плечі плащ, підшитий дорогим адамаском, спадав до маленьких ніжок, узутих у туфлі з білого шовку. На грудях красувалося прекрасне намисто з біло-матових перлів, а на золотистому волоссі білий шовковий тюрбан на турецький лад. На ньому урочисто виблискував дорогоцінний алмаз. Вигляд мала Настя в цьому вбранні, як справжня султанша…

Але найбільше враження справляла вона сама. Чимось теплим, радісним, живим віяло від її спокійного обличчя. І Сулейман розгубився… Нарешті сказав:

– Ти зібрана на вихід?

– Так. Може, підемо в парк?

Чудова тиша ночі панувала у величному парку Дері-Сеалет. Над кронами столітніх дерев тихо плив місяць у безмежну далину. І яскраво світив дівчині з неба рідний Чумацький Шлях.

Настя зірвала гілку жасмину з куща і подала її султанові. І сказала тихо:

– Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий красивий! А це так приємно хоча б на короткий час мати гарний одяг…

– Чому на короткий час? – запитав султан, подякувавши поглядом за квіти.

– Тому що я рабиня. Невільниць одягають і роздягають по велінню їхнього володаря…

Засміялася так природно і весело, нібито хотіла сказати: «Але я готова до цього…». Схвильований султан відкинув її плащ і взяв за руку:

– Що б ти робила, якби стала моєю дружиною?

– Я перед цим попросила б скасувати одну заборону…

– Яку?

– У вас справами займаються тільки чоловіки. А я б хотіла будувати, багато будувати.

– Перший раз таке чую від жінки… – зацікавився султан. – І що б ти будувала?

– Спочатку я побудувала б великий імарет, кухню для убогих.

– А потім? – дивувався султан. Дійшли до берега Мармурового моря, де виблискувала місячна доріжка.

– Потім наказала б побудувати велику лікарню…

– Дуже добре! А потім?

Подивилась у його палкі очі й повільно мовила:

– Але найбільше грошей вжила б для нещасних.

– Правильно. Але хто ж вони?

– Це ті, які мусять жити в тімархане, в будинку для душевнохворих…

Молодий Сулейман розчулено пригорнув її до себе. Але Настя вивільнилася.

– Поглянь на небо. Воно таке, як на моїй Україні… Бог розсіяв зірки однаково щедро для всіх людей…

– І одну з них, мабуть, через забудькуватість, кинув у мій парк, – сказав молодий султан, а Настя почервоніла. Побігла по сходах із білого мармуру до моря, до ласкавих хвиль. Султан кинувся за нею, наздоганяючи…

Коли сходило сонце, вони сиділи на березі, дивлячись, як срібні чайки радісним гомоном вітали червень сонця, що сходить із Бітинії.

Уздовж берега пливли на двох човнах рибалки. Вони впізнали Падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях і не дивилися на відкрите обличчя молодої жінки.

– Я з’їла б чогось… – тихо сказала Настя. Султан знаком руки наказав човнам наблизитись і попросив у них їжі. Рибалки йому дали печеної риби та коржів. І ще ніколи йому не було так смачно, як від цієї скромної їжі. Настя до неї не доторкнулася, тільки пригощала султана. Було і їй, і йому дуже приємно.

– Ніколи мені не було так добре, Хюррем… Я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Улюбленою…

На біле личко Насті набігла тінь:

– Але ми різної віри… Хто ж нас обвінчає?

– Прийми волю Магомета, Хюррем, прошу тебе.

Настя пошепки відповіла:

– Це великий гріх, і Бог покарає за нього. Дозволь мені помолитися Божій Матері в Іверській іконі на святому Афоні. Ой, то чудодійні місце, де з’являється Богородиця…

Султан ображено сказав:

– Але жінок не допускають на святий Афон! Це звичай ваших ченців, ще з часів царя Константина. Я поважаю чужі обітниці, хоча ваша віра мені здається дивною та незрозумілою… Навіть султан не може зламати ці звичаї!

І Настя невинно сказала:

– Я можу поїхати перевдягнена хлопчиком, як твій синок…

Султан промовчав, ламаючи корж.

Звідусіль долинав милостивий перегук дзвонів афонських церков. Настя, вдягнена підлітком, молилася перед іконою Богоматері. Горіли свічки. У сяйві вогнів бачила тільки очі Діви Марії, які пронизували її душу…