Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

– За що карати? – похитав головою Сулейман. – Вона така дивовижна… Я такої ще не зустрічав. Вивчала мови, науки, поезію… З нею приємно говорити. Вона розумніша за багатьох моїх улемів… І їй же всього сімнадцять років!

– Справа жінки народжувати дітей, а не поезія, о Великий султане… – спокійно вже вів бесіду царедворець. – Я можу порадити ліки від цієї солодкої отрути…

– Які ж вони?

– Візьми її силою! Утамуй свою пристрасть. І ця рабиня стане такою ж, як усі інші. Ніхто не посміє що-небудь сказати Падишаху.

І султан твердо відмовив:

– Ні! Прошу тебе – освяти її серце благочестивою вірою Пророка. Нехай вона прийме нашу віру!

Мовчки схилився в шанобливому поклоні Ахмед-паша.

Настя бавилася з Мустафою. Тепер уже дівчина була вдягнена, як пані. І за нею туди-сюди ходили дві служниці – одна біла, одна чорна. І нове становище не змінило Настю та її взаємини з маленьким хлопчиком – раділи одне одному й пустували, на замішання свити царевича. Ось і зараз грали в хованки. Мустафа знайшов Роксолану за деревом, вона, сміючись, побігла від нього, а він – за нею. Раптом зачепився за коріння і впав. Забив коліно. Боляче було хлопчикові, але він тримався, не смів плакати. Роксолана кинулася до нього, подула на ранку, приголубила, щиро розділила його біль – він заплакав у неї на руках, обнявши дівчину.

Саме тут перед ними з’явився суворий і неприступний Ахмед-паша. Цього разу він уклонився і перед царевичем, і перед Настею, привітав їх, а згодом сказав:

– Негоже спадкоємцю престолу сльози лити і шукати жалості у жінки. Ти чоловік роду Османів, великих воїнів і завойовників!

– Він же ще дитина! – не втрималася Настя. – Йому ж боляче!

Ахмед-паша потемнів від цих слів, і сказав:

– Дозволь, о, спадкоємцю престолу, поговорити з Хюррем. Будь ласка, залиш нас. Тебе віднесуть у палати. Там лікар огляне твоє божественне коліно.

– Не піду! – несподівано заявив Мустафа. Він уже оговтався і ще міцніше обійняв Настю. – Хочу бути з Роксоланою!

Ахмед-паша здивовано замовк. Неподалік застигли слуги Мустафи з лектикою, готові віднести хлопчика.

Нарешті Ахмед-паша, зітхнувши, ще раз уклонився Насті:

– О Хюррем! Ціную твоє добре серце, але в кожній країні свої звичаї. Тобі, на яку схилив свою правицю наймогутніший із султанів, слід було б звикнути до життя та законів нашого народу. Прийняти віру нашого Пророка. Багато нових і прекрасних стежок на щастя відкрилися б перед тобою.

Роксолана всміхнулася:

– Я глибоко поважаю звичаї та культуру вашого стародавнього народу. Але хіба для цього потрібно відрікатися від Бога?

Ахмед-паша випростався, не став більше вмовляти. Сказав із повагою:

– Я передаю тобі побажання нашого повелителя Сулеймана. Це він прислав мене до тебе. Думаю, що і царевич попросить тебе про те ж.

Мустафа схилився до Насті.

– Прошу тебе, Роксолано! Хіба ти не знаєш, що пророк Магомет наймогутніший і найсправедливіший?

Але Настя похитала головою:

– Хіба можна порівнювати богів різних народів… І наш Бог Христос могутній і справедливий… Він усе бачить і все чує… І знаєш, Мустафо, він може пробачити нам, грішним, будь-який гріх, якщо бачить покаяння… Але є один гріх, який він нікому і ніколи не пробачить… Знаєш, який?

– Який же? – запитав хлопчик, забувши про коліно.

– Боговідступництво! Тому що це зрада.

Замовк Мустафа, обдумуючи ці слова. Мовчав і Ахмед-паша, важко дивлячись на Роксолану – він уже зрозумів, що ця жінка справді відрізнялася від усіх.

Роксолана обняла хлопчика, заглянула у вічі, в саму душу:

– Скажи, Мустафо, а ти міг би зрадити Пророка?

– Ніколи! – схопився Мустафа на ноги. Роксолана поглянула на нього уважно і серйозно:

– Як же я можу зрадити Бога?

Мовчав великий візир Ахмед-паша.

Султан стояв і дивився у вікно. Там, далеко, виднілося його місто, його володіння, його земля. За море сідало сонце.

Був сумний, утомлений, не доторкнувся до їжі, що стояла на низенькому столику, прикрашеному слоновою кісткою й перламутром. Ахмед-паша тільки розвів руками:

– Мій повелителю, не можна через жінку, навіть найкращу, запускати державні справи… Убивають турецьких послів. Треба готуватися до джихаду, священної війни з невірними. Іди на Захід! Твої хоробрі яничари вже давно рвуться в бій. Застоялися в стайні – може початися заколот…

Сулейман слухав візира неуважно. Раптом скочив:

– Я подумаю над цим.

Візир задоволено усміхнувся. Але потім султан сказав зовсім не те, що хотів почути старий державник: – Скажи їй, що я прийду ввечері!