Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

Настя пішла, а Махідевран розірвала на грудях свій одяг. Оголилися великі міцні груди, але Настя і не озирнулась.

Не пам’ятала, як і куди йшла і як опинилась у невеликому наріжному будуарі гарему, де в заґратовані вікна заглядав синій, запашний бузок.

Султан напівлежав на широчезному високому ложі, на трьох матрацах, на простирадлах із тонкого полотна, з безліччю подушок, усе в зелених барвах – барвах Османів. На ньому не було тюрбана.

Серце Насті билося так сильно, що вона сперлася об вікно. Молодий Сулейман підвівся, підійшов до неї та, взявши її за руку, повторив своє запитання:

– Як давно ти тут?

– Три тижні, – відповіла вона схвильовано.

Помітивши це, повелитель запитав:

– Ти чому така перелякана?

– Я не перелякана, – відповідала тихо, – тепер не знаю, як покажуся на очі своїй пані, якій я мимоволі скасувала твій прихід.

Настя забула від переляку додати який-небудь титул, що належить Халіфу. Він очевидно відніс цей промах на рахунок незнання мови та звичаїв. І всміхнувся:

– Ти зовсім не мусиш показуватись їй на очі.

– Хіба не так само погано мені тепер буде у будь-якої з твоїх дружин? – зітхнула.

Султан тепер уже весело засміявся:

– Ти, як бачу, не знаєш, що ту жінку або дівчину, до якої султан хоча б раз доторкнеться, відокремлюють і дають їй особистих невільниць і євнухів.

Зрозуміла. Спалахнула від сорому… Відповіла:

– Мусульманам Коран забороняє силувати невільниць проти їх волі.

Молодий Сулейман посерйознішав. Відпустив її руку і з подивом запитав із наголосом на кожному слові:

– Ти знаєш Коран?

– Знаю, – відповіла вже трохи сміливіше. – І знаю, що ти могутній хранитель і виконавець заповідей Пророка.

– Хто вчив тебе Корану?

– Побожний учитель Абдуллах, у Кафі, в школі невільниць.

– Він добре вчив тебе… – не без гніву сказав скривджений султан, якому ще ніхто не смів відмовити. Але цікавість перемогла гнів, і він запитав уже спокійніше: – Ти віриш у Пророка?

– Я християнка, – відповіла ухильно.

Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею:

– І як же ти можеш покладатися на книгу Пророка, якщо не віриш у нього?

– Але ти ж віриш! – відповіла вона природно і весело, і цим зовсім обеззброїла його. – І ти тут вирішуєш, не я.

– А ти розумна! – здивувався Сулейман. – А по своїй волі залишилася б тут, якби я вирішив узяти тебе до свого гарему на правах одаліски?

– Ти не зробиш цього, – відповіла.

– Чому?

– По-перше тому, що я християнка.

– А по-друге?

– По-друге тому, що я тільки як служниця слухняна…

Знову здивувався Сулейман цій дивній бесіді:

– По-перше, ти і як служниця не зовсім слухняна!

– А по-друге? – вже розкутіше запитала дівчина.

– По-друге – говори ти по-третє, тому що не закінчила.

– Закінчу! – похитала вона своїм золотим волоссям. – Тому, по-третє, я думаю, що тільки тоді можна віддатися чоловікові, коли його любиш…

Розгубився трохи султан.

– Значить, тобі потрібно сподобатися? – запитав трохи глузливо.

– Так, – відповіла наївно.

– А ти знаєш, що за такі слова я міг би взяти тебе силою до свого гарему як рабиню?

– І мав би тільки рабиню… – спокійно відповіла Настя.

– Розумію. А як жінка ти хотіла б, щоб твоїй волі підлягали всі мої палати. Правда?

– Ні, – відповіла щиро як дитина. – Не тільки палати, але і вся твоя земля! – і зухвало похитала своїм золотом.

Сулейман був здивований надміру. Тінь жорсткості зовсім зникла з його вуст… Підійшов до вікна, вдивляючись в ясну ніч.

– Я поставив тобі багато запитань… Запитай мене, про що хочеш… – Повернувся до неї.

Наостанок уважно подивилася на нього – чи не глумиться. Ні. Запитала серйозно:

– Чому в тебе почервонілі очі?

І знову був уражений султан.

– Бо справ було багато… Але так питала тільки одна жінка – моя мати, коли я був хлопчиком… – Тихо сказав. – Який подарунок ти хочеш? Перли, рубіни? Що хочеш?

– Дозволь мені читати книги… Люблю поезію, особливо перську. Омара Хайяма всього. Він такий радісний…

– Ти знаєш перську мову?

– І арабську теж. Гірше, ніж турецьку, але розумію…

– Цього не може бути… – знову здивувався Сулейман.

– Учитель Абдуллах давав мені читати і твої вірші… Вони у тебе такі сумні. Мене це вразило… Мабуть, ти дуже самотній…

Це остаточно приголомшило Сулеймана. Заціпенів. Несподівано схопив її за плечі і почав цілувати з усією жагою молодості. Захищалася щосили. У боротьбі з нею побачив молодий Сулейман срібний хрестик на її грудях, який тримала вона однією рукою, як коли б це був її порятунок.