Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

– Чому вони так їдуть? Що це за церква дивна?

У цей момент із церковних воріт виїжджали на ослах два ченці, повернені обличчями до ослиних хвостів.

– Це церква Тринітаріїв, які займаються викупом християн-невільників… А сидять так, тому що не вважають себе гідними їздити, як їздив на віслюку Господь наш… Може, і мій Степан назбирав грошей і викупить мене…

Пізніше приїхав до школи старезний, як світ, згорблений, як сухе дерево, паша. Дівчата стояли вряд, а він їх уважно оглядав. Під суворим поглядом господаря школи Ібрагіма дівчата кидали на купця гарячі, вогняні погляди, виставляли груди… І з усіх він виділив Настю. Вона була красива, як ранкова квітка. Але не захотіла Настя зваблювати його. Поїхав паша незадоволений.

Покарання не змусило себе довго чекати – пригостили дівчину як слід канчуками, обернувши перед цим шовковими покривалами, щоб слідів на білому тілі не залишилося. Плакала Настя, схлипувала.

– Не піду до цього скелета! Я вчитися хочу! Господи! Де ж ти, Степане… Забери мене!

Невідомо, чим би закінчилися ці побої, дуже вже розсердився Ібрагім, зірвав шовки з Насті, сам узяв батіг, але прибіг учитель Абдуллах, урятував свою кращу ученицю. І крикнув:

– Помер султан наш Селім!

Раптом стало чутно, як голосила вже вся Кафа.

– На престол вступає молодий Сулейман!

Упали молитись, і замість жалоби – поривання якесь:

– Аллаху Акбар! Хай сто років живе султан Сулейман! Він буде кращий із усіх султанів!

Учитель Абдуллах стояв поруч із Настею, ледь помітно всміхнувся їй. Дівчина, незважаючи на біль, не змогла стримати цікавість. Запитала пошепки:

– Чому він кращий буде?

Абдуллах тихо відповів із твердою впевненістю:

– Він десятий за рахунком султан! Таке пророцтво, о Хюррем…

– А не передбачено нічого про яку-небудь із його дружин? – із завмиранням серця слухала Настя відповідь.

– Улюбленою дружиною його стане султанша Місафір, що означає «чужинка». Зійде, як ясна зоря, в серці падишаха, а зайде криваво над царством його. Зробить багато добра і багато бід на всіх землях Халіфа…

Застогнала Настя чи то від болю, чи то від безсилля:

– Цікаво було б глянути на таку жінку!

З високих мінаретів кричали муедзини. Кафа молилася новому султану.

Над стародавнім Царгородом, або Стамбулом, одним із найкрасивіших міст світу, гуляла злива, розмиваючи обриси мечетей і церков. Зеленіли кипариси, зацвів білий і синій бузок, і червоне цвітіння персика покрило гілки його.

Це була столиця краси, пишноти, але і страждань… В одному із закутків величезного Авретбазару продавали Настю. Стояла вона на помості, в четвірці товаришок зі школи, скута кайданками, на одному ланцюгу. Там, за стіною, багатоголосий гомін, крики продавців різного краму – голих людей, овець, килимів, верблюдів – усього, що народжувалось і створювалося на землі. У кутку, де товар був для обраних, панувала відносна тиша. Тут було кілька груп одягнених дівчат із різних шкіл і міст – від найчорніших дочок мулаток аж до білих дочок Кавказу – демонстрували купцям усю свою красу та вміння, здобуті в школі; перед молодими чоловіками буцім соромились, а старих пронизували гострими поглядами. Одна товста жінка весь час їла – напевно, аби довести, що можна її зробити ще повнішою. Інша періодично піднімала тягарі, які стояли біля неї, щоб продемонструвати не тільки красу, але і силу…

Настя сиділа, підібгавши ноги під себе, байдуже спостерігаючи, як прицінювалися купці та як подавали себе невільниці. Молилася Богу, занурившись у себе. Не допомагав розлючений шепіт Ібрагіма, його погрози…

Раптом заметушився господар і всі присутні. Почали робити руками знаки, щоб встали невільниці – і всі встали. Крім Насті. Настя не ворухнулася.

По проходу йшла група чорних євнухів під керівництвом якогось достойника, теж чорного, поважного, за ним несли на лектиці (ношах) хлопчика років чотирьох-п’яти і жінку в паранджі. Позаду йшла військова варта.

Лектика була різьблена, з чорного дерева, дах її тримався на позолочених стовпах. Обабіч лектики завіси та відчинені вікна. Хлопчик і жінка сиділи на м’яких подушках, у багатих шатах, у руках хлопчик тримав іграшковий лук, на боці висіла маленька шабля, на голові надітий величезний тюрбан. Це був надзвичайно красивий чорноокий жвавий малюк, який з цікавістю розглядав усе навколо. Його зацікавила Настя, яка не виявила почестей новоприбулим. А може, його увагу привернула надзвичайна краса рабині, що була тоненька як дівчинка, білолиця, з густим золотим волоссям.