Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

Підбіг до неї й усміхнувся. Настя подивилася на нього – й теж усміхнулася. Усміхнулася щиро, тепло – від чого стала просто чарівною. Простягнула хлопчикові єдине, що мала – гранат.

– Пригощайся, – сказала вона по-турецьки.

Хлопчик узяв цей гранат і міцно стиснув у кулачку, по руці потік червоний сік…

– Бачиш, який я сильний?

– Дуже, – всміхнулася Настя.

– Ти звідки? – запитав він.

– З України…

– Так ти роксолана? Я хочу, щоб тебе купили. Будеш зі мною гратись. Я Мустафа. Спадкоємець престолу. Тому що батько мій – султан Сулейман. Його всі бояться! – з гордістю сказав спадкоємець.

До нього підійшла незадоволена мати, дружина султана Махідевран, висока горда черкеска. Щось сказала синові на вушко, але маленький Мустафа заперечив, навіть ніжкою тупнув.

Тоді Махідевран підійшла до Настусі і, не кажучи ні слова, помацала її обличчя, взяла в руки її золотисте волосся – точно так, як пробують тканину.

Кров ударила у вічі Роксолани і до її голови…

Тремтіла вона, як осиковий лист, коли провели її через якісь страшні величезні ворота, над якими височіла настромлена на гак людська голова. Мимоволі піднесла руку й притиснула до грудей маленький срібний хрестик. І увійшла у двір сералю.

Весняне сонце грало світлом на різнокольорових венеційських вікнах султанського гарему та оживляло гру барв на чудових килимах у кімнатах. Настя мила ноги Махідевран, змащувала їх оліями. Поруч крутився Гассан, кизляр-ага – головний євнух, готовий щохвилини виконати будь-яку примху коханої дружини султана. Це він був на Авретбазарі, коли купували Настю, і зараз не спускав із неї насторожених очей, стежив за кожним її рухом.

Трохи пізніше, в парку, де відпочивала Махідевран, її син грався з Настею – учив дівчину стріляти з лука по гарбузах, які на високих жердинах проносили перед ними служники. Насті ніяк не вдавалося влучити, хоч як вона цілилася – зате сміху було доволі…

У вікні гарему стояв якийсь молодик у високому білому тюрбані й дивився у двір.

Потім Настя розгойдувала Мустафу на гойдалках. Розмовляли.

– Яка красива у тебе мама! – захоплено сказала Настя.

– Так, красива, – ввічливо відповів хлопчик. – Але зараз вона невесела, у мене брат помер від чуми. Він був молодший за мене. Але все одно б його задушили, тому що я спадкоємець.

Настя відчула на собі чийсь погляд, подивилася на вікно, але нікого не побачила.

– Покажи, як ти танцюєш! – мовив Мустафа.

– А ти будеш зі мною танцювати?

– Я не вмію… І спадкоємцю негоже… – розгубився хлопчик.

– Я тебе навчу!

І Настя показала Мустафі український танець навприсядки, дала в руки бубон, заспівала завзяту пісеньку…

Хлопець бив у бубон і невміло, смішно присідав, а Настя співала і кружляла навколо нього в танці. Золоте волосся її майоріло на вітрі. Рабині почали їм підігравати, плескаючи в долоні. Усміхалися Махідевран і навіть незворушний Гассан. У вікні знову з’явився молодик і спостерігав за ними. Мустафа сміявся, а під кінець, захеканий, сів на землю.

– Вам пора читати Коран! – підійшов до хлопчика суворий турок і забрав його.

Настя знову відчула чийсь погляд. Подивилась у вікно і зустрілася поглядом із чоловіком у величезному тюрбані. Махідевран подивилася туди ж, але у вікні вже нікого не було.

– Хто це такий поважний? – запитала Настя молоденьку рабиню, єврейку, коли вони сиділи в тіні платанів.

– Де?

– Ось там, стояв у вікні… – показала Настя поглядом.

– Не знаю. Може, султан…

– А чого він боїться? Чому ховається?

– Боїться? Та ти що? – рабиня злякано озирнулася, чи не чув ніхто цього зухвалого питання, а потім відповіла пошепки: – Хіба про це можна питати? Миттю зашиють тебе в мішок і кинуть у Босфор – це у них так заведено… Султан – священна людина. Тут кожна з жінок гарему мріє про нього. Хоча б на одну ніч… Я б півжиття за це віддала… Кажуть, він мудрий і ласкавий чоловік… Коханець витончений… Батько його занедбав гарем, а Сулейман гарем не ображає… Він добрий, справедливий. А красень – як молодий Мойсей… Може, коли-небудь побачиш… А може, й ні. Бо ми рабині. А тут повно одалісок, які роками чекають його уваги, так і не дочекавшись. Старіють у дівках… Але все одно тут, як у раю.

– Чому ж? – посміхнулася Настя.

– А де ти таку розкіш побачиш? – здивувалася служниця.

– Та хіба щастя в тому, щоб їсти і пити із золотого посуду? Тут на сході жінка слухає чоловіка і Аллаха, вона і не людина. А ось на заході… Нам у школі розповідали про королеву Марію Стюарт… Яка сильна ця жінка! Вона…