Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Я розгубився, але Делея підштовхнула в спину.

— Це Айхо, тепер ваш однокласник, прошу приймати до дружнього гурту Класу Правиці, — пропищав Куратор, невисокий товстенький чоловік.

Делея при цих словах поморщилась, а я про себе усміхнувся i остаточно заспокоївся.

— Він що, настільки талановитий, що може одразу потрапити у третій порядок? Чи це тому, що його дід Майстер? — загудів чийсь голос з першого ряду.

Високий підтягнутий юнак, можливо, кольором шкіри нагадав би Зуфара, якби не відверта зверхність і пиха, що так і струменіла з великих карих очей. Делея підняла брови, ніби промовила: «ну, я ж тобі казала». А в мені несподівано прокинулась здорова злість:

— Думаю, ти скоро й сам переконаєшся, що я таки схожий на свого славетного діда!

— Тільки не зовнішністю, — випалив опонент, i Клас зайшовся реготом.

— Фізичні дані, Заро, в нашій справі не мають визначального значення. Ти це й сам знаєш, — неочікувано заступився Даклар.

Юнаки обмінялися таким красномовним поглядом, що я одразу зрозумів, який авторитет має юний доломарт у Класі. Здивовано глянувши на Даклара, я одразу ж згадав про всі недавні підозри. Чомусь зараз вони видавались не такими вже й переконливими.

— Ну от i познайомились. Повертайся на місце, Айхо, — пропищав Майстер Шак, навіть не намагаючись припинити словесну перепалку учнів. — А зараз згадаймо про Свято. Неракан, Езлі, вже все готове до показу? — звернувся учитель до двох усміхнених юнаків.

Хлопці дружньо закивали головами i, здається, дуже задоволені собою i майбутнім виступом, з дозволу Куратора покинули ряд i розчинились у натовпі.

Тепер Університетська площа більше нагадувала святковий обрус із різнобарвними чіткими візерунками, які утворювали Класи, вишикувавшись дивними шеренгами.

— О, Делеє! І як це ти сьогодні не спізнилася? — перевів на білявку колючий погляд тлустий Бурмошак.

На біленькій шкірі дівчини проступив ледве помітний рум’янець.

— Ти приготувала завдання?

— Так, — коротко відповіла Делея, не відриваючи очей від білосніжних рук, якими нервово перебирала поділ довгого смарагдового плаття.

— Ну що ж подивимось, як впоралась, — скрививши пухкі губи, пропищав Шак. — Хоча ти знаєш, що я не згідний з Майстром Авгусом, який доручив тобі таку відповідальну місію. Думаю, Заро справився б набагато краще. Але уже все вирішено. Дивись, не зганьби Класу.

Делея незадоволено щось буркнула, а потім скубнула мене за край камізельки.

— Я впораюсь.

Я ж розгублено кивнув у відповідь, розуміючи, що дівчина скоріше підбадьорювала себе.

Після довгих промов Викладачів Університету нарешті мало розпочатись те, чого з таким нетерпінням чекали всі спудеї. Візерунки площі розчинилися, ряди розсіялися i в хаотичному русі радісні студенти збиралися в маленькі групи. Я одразу ж розшукав Зуфара. Все одно ніхто з однокласників не помічав мене. Усміхнений товариш навпаки перезнайомив з половиною свого Класу, i на якусь мить я навіть позаздрив Зуфарові i ще раз пошкодував, що ми не навчатимемось разом.

— А ти не гаєш часу, — засміявся друг, коли ми відійшли вбік від нових знайомих. — Я навіть трішечки заздрю.

— Мені? Було б чому, — похмуро відповів я. — А от тобі є чому позаздрити. Тільки-но познайомився із Класом, а вже маєш стільки товаришів.

— Воно то так, але подружок жодної, — знову добродушно вишкірився Зуфар. — Ну скажи, чому це так? Єдина дівчина в Університеті, i та одразу знайомиться з тобою. Ти що, медом намазаний?

— А, це ти про Делею?

— І ім’я в неї гарне…

— Ого, — тепер усміхався вже я. — Ти що, закохався?

— Не мели дурниць. Просто дивно її бачити серед твоїх заучок.

— А, ти вже в курсі…

— Та тут цілі історії ходять про Правицю. Схоже, її недолюблюють, але обожнюють поговорити.

— Мене не зовсім добре прийняли в Класі… І знаєш, як не дивно, але тепер однокласники всі схожі на шпигунів темних… окрім Даклара, — усміхнувся я.

— Бо він заступився? Чув краєм вуха твоє посвячення. Виявляється, Даклар має неабиякий авторитет серед спудеїв, i не лише в Правиці.

— І про що це говорить?

— Поки ні про що… — піднявши руку догори, Зуфар захоплено вигукнув. — Дивись, Айхо!

В небі, ніби нізвідки, з’явилися велетенські сірі птахи. Я завмер від несподіванки. О, небеса! Це ж вороти!!! Перед очима промайнула картина втечі i закрите шоломом обличчя Воїна Шаку. Я згадав про батька. Невже i тут не дадуть спокою…