Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— А Обраний виявить себе сам, — випередив моє запитання Совредо.

— Маєте бути обережними, — взяв слово дід. — Таємницю Сімох ні з ким не обговорюйте, про шпигуна ні слова! Ви звичайні учні, і навчання буде для вас справжнісіньким. Приглядайтесь, знайомтеся зі спудеями. Називайтесь кожен власним іменем. Ти, Зуфаре, не приховуй, що принц Захрейну, а ти, Айхо, що мій онук. Будьте відвертими в міру. Але мовчіть про ваші пригоди і походеньки.

— Будьте непомітними та всюдисущими одночасно, — підсумував Майстер Каро. — Запитання є?

— Скільки спудеїв навчається в Класі Правиці? — спитав я, вже з головою поринувши у таємне завдання.

— З тобою буде тринадцять. Завтра на Святі Вогню з усіма й познайомишся. Хто з них належить до Сімох, поговоримо після святкування. Коли потрібно щось обговорити чи повідомити, приходьте до Майстра О. Оскільки всі знатимуть, що він твій дід, — це не викличе підозр. Це все, що ми хотіли розповісти.

Коли усі почали розходитись, дід зупинив:

— Може, зайдеш? Посидимо, згадаємо давні добрі часи?

У дідовому погляді бриніла туга.

— Залюбки, — усміхнувся я, але усмішка вийшла якоюсь силуваною.

Зуфар з розумінням першим залишив залу. За ним пішов Майстер Каро, Совредо зник у заплутаних коридорах. А ми з дідом попленталися до будиночка.

У каміні лагідно потріскував вогонь, як i в той вечір, коли зустрілися після довгої розлуки. Сиділи навпроти, дід погойдувався у кріслі-гойдалці i курив незмінну люлку. Це заспокоювало. Ми мовчали i вперше за довгий час просто насолоджувались присутністю один одного.

— Розкажи про Есху, — порушив мовчанку дід. Запитання заскочило зненацька. Тільки тепер зрозумів, що туга, яку помітив в очах діда, пов’язана не зі мною.

— Що саме? — перепитав я, збираючи думки до купи.

— Все, що знаєш, — тихо відповів дід.

— Ммм, я ж, здається, усе розповів…

Дід у відчаї кинув люльку на стіл:

— Ніколи не пробачу собі, що тоді залишив Есху в зміїному гнізді темних… А тепер навіть не знаю, де й шукати…

Несподівані страждання старого змусили знітитись.

— Я вже й не чекав, що коли-небудь почую щось про Есху… — продовжував Радо. — А тут раптом цей лист…

Тоді я зрозумів, що маю розповісти. Уявив, що хотів би почути, якби після довгих років розлуки, хтось зміг розповісти щось про Мію… Я натхненно почав. Дідусеві очі спалахнули надією, і м’яке тепло, яке вони випромінювали, заполонило всю кімнату. Ми проговорили усю ніч. Враз забулися непорозуміння. І я радів, що зміг відпустити минуле.

Свято Вогню разом зі світанком радісно увірвалося в університетський двір. Схоже, уже ніхто не міг дочекатися початку Нового Навчального Року. Особливо спудеї зі старших Класів. Радісний шум-гам, наче лавина, розливався центральною алеєю. Щаслива юрба водила хороводи навколо дерев-велетів. Молодь зібралася біля білосніжного фонтана i жваво обговорювала останні новини, дискутувала на наукові теми. Навіть нас із Зуфаром, новачків, захопила передсвяткова лихоманка.

Тепер ми нічим не відрізнялися від решти студентів. Зранку дід Радо, а від сьогодні — Майстер О, приніс полотняні сорочки, лляні короткі штани i зелені камізельки, які красномовно свідчили, ким тепер є їхні власники. Підперезавшись плетеними шнурками, ми почувалися справжніми спудеями Університету Природознавства.

Зуфар сяяв від радості. Навіть шрам на його обличчі (гіркий спогад про плаксія) виглядав не так суворо. Юнак одразу потягнув знайомитися з молодими людьми, з якими встиг потоваришувати за час моєї «відсутності». Серед них був i Даклар, який першим підійшов, щоб привітати з новим статусом. Як завжди, стриманий та доброзичливий.

Відтоді, як ми приїхали в Шанталію, я більше не бачив доломарта. І вже майже забув. Та, вгледівши сьогодні цей неймовірний колір шкіри, одразу ж згадав учорашню розмову з Охоронцями… і мене осінило…

Не зовсім делікатно попрощавшись із Дакларом, я відвів Зуфара вбік:

— Що на тебе найшло, Айхо? Для чого образив хлопця?

— Ти вже забув про завдання?

— Про яке? Відлякувати людей?

— Припини, Зуфаре, я серйозно. Зараз усе поясню.

— Ну спробуй, — незадоволено буркнув друг.

— Пам’ятаєш, як у перший вечір я допитувався у тебе й Ескалара, чи не помічаєте ви чогось дивного в Дакларі?

— Ну, пам’ятаю…

— Тоді ви майже переконали мене, — схвильовано перебив я друга, все більше впевнюючись у власній здогадці, що колір шкіри у хлопця нічим не відрізняється від мого.