Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Я втиснувся у стіну, як злодій, якого можуть впіймати на гарячому.

— Радо, — звернувся до діда невідомий. — Нас чекають важливіші справи. Ти ж знаєш. Айхо теж повинен про них дізнатись.

Я нашорошив вуха ще більше.

— Чуєш, хлопче, заходь, не соромся, — голос незнайомця, здається, прошепотів просто на вухо.

Я аж здригнувся. Сором і страх заполонили почуття. Але діватись нікуди. Я ввійшов у залу. Зуфар, дід Радо i Майстер Каро стояли біля сивочолого, здається, дуже старого чоловіка. Старець сидів у важкому дерев’яному кріслі, дивився додолу, ніби розглядав худорляві поморщені руки, вкриті брунатними плямками. І коли нарешті глянув на мене, я чомусь одразу зрозумів, хто він:

— Наймудріший Совредо?! — вирвався вигук здивування. Глибокий погляд старця зустрівся з моїм.

— Вітаю, Айхо. Мимоволі почуте власне ім’я робить з нами чудні речі, розумію… — лукаво протягнув Совредо, i краска знову залила моє обличчя.

Присутні зі здивуванням перезиралися, намагаючись зрозуміти, про що мова.

— Ну що ж, — почав Майстер Каро, — час поговорити про справу.

— Час, — констатував дід.

Крок вперед зробив Майстер Каро i безапеляційно мовив:

— Зуфар сьогодні повинен залишити Університет i Шанталію!

Звістка приголомшила. Шаленими очима глипав то на безпристрасного Каро, то на діда, який дивився просто у вічі ошелешеного Зуфара.

— Ні! Як же так?! — вигукнув я.

— Не тобі це вирішувати, Айхо, — льодяним тоном продовжив Каро.

Подих забивав груди. На мене наче вилили відро з крижаною водою i привели до тями. Що ж я робив увесь цей час?! Скільки разів, як дізнався про Сохо, Зуфар простягав дружню руку допомоги, яку я відштовхував, як боягуз. Скільки разів товариш намагався вирвати із лап гнітючої печалі i мороку. І кожен раз я безпечно відмахувався. Бо знав, що в будь-який момент, коли захочу сам, зможу звернутися до Зуфара. Я ж так вперто добивався самотності. І от тепер єдиного друга, якого я так довго шукав, хочуть видворити з Шанталії. Ну що ж, радій, Айхо! Скоро залишишся сам, як i хотів. Бо i дід Радо рано чи пізно втомиться від твого егоїзму.

Що ж я накоїв? Страх i сором змішалися в душі i пекучим болем запалили серце. І цей вогонь, як не дивно, випалював опале почорніле листя, що осипалось із засохлого дерева, яке я називав батьком. Мені забракло подиху…

— Зуфаре, пробач, я був таким телепнем…

Широко розплющені очі друга промовисто дивилися. Я підняв втомлений погляд на Майстра Каро, готовий кинути усі сили, щоб розтопити лід i непорушність рішення, що застигли в голосі учителя. Але натомість зустрівся з напівусміхненими очима Майстра.

— Айхо, — почув мелодійний голос Совредо. — Чи можемо ми розцінювати твої слова як повернення?

Все ще не розуміючи, я дивився на старця.

— Твої друзі так довго чекали на тебе. Зараз, Айхо, є шанс повернутися, або ж отримати те, чого ти добивався…

…«Самотності» — останнє слово Совредо прозвучало, здається, лише в моїй голові.

Нарешті зрозумівши, я, наче лавина, яка небезпечно довго висіла над прірвою, заговорив. Слова жадібно злітали з уст, очі лихоманливо перехоплювали погляди, подих зрадливо забивав груди:

— Визнаю, що поводився, як останній егоїст, карайте, як можете, лиш не відбирайте друга! — завершив я.

Очі Зуфара щасливо всміхались.

Дід Радо лукаво перезирнувся з Каро.

Густий, наче старе вино, голос Совредо розлився в просторі:

— От бачиш, Зуфаре, немає чого хвилюватись. Усі ми помиляємось… — сказав старець, уже дивлячись на мене.

— Та основне — знаходити мужність визнавати помилки.

І тільки тоді я зрозумів, що ніхто i не збирався розлучати з Зуфаром. Це лиш розіграна вистава, щоб привести мене до тями. Оце так Совредо… Я підняв погляд i потонув у бездонних очах старця. Здавалося, дивак читав думки.

Чиясь рука обережно лягла на плече. Я озирнувся. Тепер не соромно і обійняти друга.

— Зачекайте іти геть! — отверезив гучним басом Каро.

— Ми зібралися не лише заради тебе, Айхо.

Я зупинився. Совредо перехопив мій погляд:

— Час братися до справи, хлопче.

Чи то здалося, а чи й справді голос старця прозвучав лише в моїй голові. А для загалу Совредо мовив:

— Сьогодні ми долучимо вас до таємниці, яку довгі роки зберігаємо і заради якої створений Орден Охоронців.

Ми з Зуфаром зацікавлено перезирнулись.

— Не даремне я покликав обох. Бо знав, що ніхто з вас не погодиться зберігати таємниці від іншого. Це була б надто тяжка ноша. Та маєте зрозуміти: відтепер у ваших руках життя і долі людей, яких охороняє Університет. Коли дізнаєтесь їх імена i призначення, на вас ляже відповідальність, аж доки Обраний не виявить себе…