Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Зуфар задоволено усміхнувся, а Делея впевнено потягла мене за собою.

Із заняття я вийшов ні живий ні мертвий. Дідусь, що, знущається? Чому віддав у Клас Правиці?!! Я ж нічогісінько не второпав з того, що говорилося на уроці! Це катастрофа! Не мине й десяти днів, як мене з ганьбою виженуть з Університету…

Ледве переставляючи ноги, я виплівся з класу і, впершись спиною в прохолодну стіну коридору, сховався за відчиненими дверима.

— Айхо! Ти що, захворів? — зупинилась стурбована Делея.

— Я пропав… — Повз пройшла самовдоволена трійця. Вакас зле шкірився. Бракувало лише глузів.

— Пішли, — дівчина потягла за собою.

— Дивіться, невдахи знайшли одне одного! — почули за спинами солодкий голос Хамара.

— Не обертайся, — прошипіла Делея.

Подруга, як пір’їнка, опустилася на прохолодну мармурову лавку під чудернацьким багряно-зеленим кущем, де ще недавно дідусь знайомився з Ескаларом та Зуфаром. Як же мені бракувало тих часів…

— Дивлюсь я на тебе, Айхо, — перервала думки білявка, — і згадую себе в перший навчальний день. Усі були такими ж переляканими. Ти думаєш, чому Вакас шкірився? Забув, певне, як на другому уроці зі сльозами на очах благав Майстра Спока не саджати його на крилатого барлога.

— Вакас? Зі сльозами? — не повірив я, але настрій покращився.

— Айхо, це зараз Правиця така, здається, недосяжна у своїй зазнайкуватості. Повір, ми всі одинакові. Якщо тебе зарахували до Класу, отже, на те є причини… Можливо, твої здібності набагато кращі, ніж у Феноя чи Даклара? Хтозна…

— Дякую, що намагаєшся підбадьорити… Але… Делеє, я нічогісінько не второпав. Зі мною наче розмовляли іншою мовою!

— Я ж не сказала, що буде легко. Але це можливо! Знаю по собі. І тобі пощастило більше.

Я вигнув брови.

— У тебе є я, — усміхнулась дівчина. — Допоможу з навчанням. Я ж ваша боржниця з Зуфаром.

Оптимізм подруги повертав до життя.

— Дивуюсь тобі, Делеє. Ти така тендітна, ще й дівчина, а так стійко тримаєшся у цьому чоловічому царстві. Тебе ж не жалують.

— Тобі цього не зрозуміти, — якось дивно відповіла подруга. Мила усмішка миттєво погасла на тонких устах.

— У мене немає іншого вибору. А залишитись в Університеті потрібно, як повітря…

Я хотів ще щось спитати, але Делея стрімко піднялася і вже звично, взявши за руку, потягла до Свічкового Саду.

— Майстер Авгус не пробачає спізнення. Поквапимося.

Ми мовчки зайняли місця на просторій галявині посеред вічно квітучого Свічкового Саду. Дивної краси примхливі квіти, наче набундючені білі птахи, вмостились на кострубатих гілках. Удень пухнасті бутони заворожували таємничістю. І лише, коли сонце сідало за обрій, білосніжні пелюстки ліниво розкривали обійми і з серцевини незвичайної квітки виростала жовтогаряча запалена свіча. Диво-Сад був гордістю Університету і однією з багатьох загадок Шанталії.

Я спіймав себе на думці, що Делея нагадувала мені ці бліді і такі непередбачувані квіти. Якоюсь дивною була ця дівчина. Можливо, такою ж недоречною в університетських стінах, як і палаючі свічки поміж ніжними пелюстками…

Ми ледве встигли вмоститись, як на галявину стрімко увійшов високий, худий, приємної зовнішності, ще дуже молодий чоловік, одягнутий у сліпучо-білу туніку і вузькі короткуваті штани. Це і був Майстер Авгус.

— Вітаю, спудеї! — бадьорим життєрадісним голосом привітався учитель. — Ну що, всі на місцях? О, бачу, у нас новенький, — яскраво-сині очі Майстра з цікавістю глянули.

Я вже зібрався підвестися, коли вся увага стрілою перекинулась на зніяковілого Ортаха.

— Вибачте, Майстре Авгусе, я спізнився…

У повітрі зависла напружена тиша, але врешті-решт учитель спокійно, без ноти роздратування, навіть, усміхаючись, сказав:

— Ти ж знаєш, що робити, чого чекаєш?

Низенька статура бідолахи здалася ще нижчою. Ортах наче меншав із кожним кроком, які наближали його до дерева з велетенськими бутонами.

Авгус голосно ляснув долонями, незадоволено повертаючи нашу увагу до своєї персони.

— Хтось хоче приєднатися до Ортаха? — спитав учитель. У відповідь задзвеніла тиша. Зацікавлені голови порозверталися, залишивши переляканого однокласника за нашими спинами.

— Тебе звати Айхо? — дружелюбно звернувся вчитель. — Підходь ближче і розкажи про себе.

Підбадьорений добрим ставленням, я з усмішкою став по центру галявини, поряд з Авгусом і вже відкрив рота, коли картина, яку побачив за спинами товаришів, змусила всі слова розлетілися в невідомому напрямку.