Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Зі спільної кімнати можна потрапити до чотирьох кімнат-спалень, у яких жило по три студенти. Спочатку мене поселили в крайню кімнату до Даклара, Феноя i Евратона. Розумники вирішили взяти на поруки, як новачка, щоб не відставав. Та згодом Феной i Евратон збунтувались i не захотіли доставляти в спальню четверте ліжко, оскільки Ортах i Анак жили вдвох. Сказати по правді, компанія рудоволосого Анака i простака Ортаха була мені більше до душі. Я перебрався до них.

— Ну, як перша ніч у Правиці? — перехопив мене перед сніданком життєрадісний Зуфар.

— Не питай, переживаю за перший навчальний день.

— А я дещо цікавого дізнався…

— І у вас вважають, що пожежу зробила Делея i її потрібно вигнати з Університету? — згадавши вчорашню розмову, я стомлено почухав потилицю.

— У нас теж не особливо жалують бідолаху, але не всі погоджуються, що це зробила вона.

— Так-так, а це цікавіше…

— Не секрет, що нашу нову знайому недолюблюють в Університеті, а особливо у Правиці. Тож існує вірогідність, що її просто хочуть вижити. Навіть наші, — i я без насолоди звернув увагу на слово «наші», — вважають, що Делею підставили.

— Хто?

— Існує дві версії, i всі свідчать проти Правиці…

— Зачекай, Зуфаре. Вчора я був присутнім при гарячому обговоренні цієї події, i повір, якщо це справа рук усього Класу, то вони просто першокласні актори.

— А якщо це добре розіграна вистава?

На мить я задумався.

— Ні, не може бути. Не вірю…

— Добре, тоді це міг бути Феной. Хлопця вважають генієм по стихіях.

— Багато ж ти почув у Стрілі.

Я відчував певні ревнощі до нового Класу друга. Зуфар так швидко з усіма подружився, от i зараз незнайомі юнаки йшли i доброзичливо зачіпали Зуфара, вітаючись, запитували: «Як справи?» Я ж плентався подалі від Класу, i нікому до мене не було ніякого діла. Хіба що співмешканці Ортах i Анак перекинулись зранку кількома словами. Я дуже шкодував, що Зуфар не навчається зі мною.

— І це відпадає, — сказав я, перервавши роздуми. — Даклар запитував Феноя, чи той зміг би викликати таку потужну блискавку.

— І що відповів геній?

— Він щиро зізнався, що міг би спробувати, але й сам не впевнений, що у нього вийшло б.

— Так… Щось не складається картинка, Айхо. То, можливо, це й справді справа рук Делеї, ми ж про неї нічогісінько не знаємо.

— Сумніваюсь. Якщо це зробила білявка, то для чого? Щоб її миттю потурили з Університету?

— А якщо це просто випадковість….

— Не знаю, друже.

— Та й з Дакларом питання залишається відкритим. Якщо він і справді доломарт, що неймовірно, звичайно… Але якщо раптом… то справитися з будь-якою стихією йому як раз плюнути.

— І так він запросто міг би підставити Делею… — продовжив я. — Хоча впевнений, що Даклар цього не робив.

Ми незчулися, як весела ватага, підхопивши у свій бурхливий потік, долаючи круті сходи, заштовхала у пишну трапезну. Але замість святково накритих столів в честь початку Нового Навчального Року нас чекала група насуплених сивобородих викладачів. Зосереджені погляди Майстрів, як незворушні скелі на шляху безтурботних хвиль, розбивали в друзки веселий гамір спудеїв. Змушували зупинитися і мовчки зайняти місця на довжелезних дерев’яних лавах.

Коли останній першачок вмостився за столом, наче нізвідки, посеред величезної зали з’явилась перелякана Делея. Атмосфера нагло перемінилась. Навіть перламутрові потічки пилюки, що безтурботно витанцьовували в променях високих вікон, раптом завмерли. Сповнені презирства сотні гнівливих очей втупились в бліду нещасну Делею і неодмінно прагнули її знищення. Вже давно вона, дівчинка, застрягла цим хлопчиськам, як кістка в горлі. Вона тут чужа. У царстві чоловічого «его». Небажана.

Делея знала все це і вже втомилася, на межі сил, протистояти несправедливому натиску. Вона розуміла, що сьогодні програла. Розуміла, що змушена покинути Університет, і покинути ганебно.

Переляк дівчини, як хвороба, перекинувся на мене. Делея, наче вапняний стовп, завмерла посеред зали і від блідості здавалася прозорою.

— Геть невдаху! — наче за чиєюсь командою заревів натовп.

— Тихо! — гримнув Каро, і гнітюча тиша караючим мечем нависла над бідолашною. — Тихо! — повторив уже спокійно Майстер.

— Рада Університету засідала всю ніч. Ми довго радились і сперечались, та врешті-решт дійшли спільної думки. — Каро замовк, обвівши залу колючим поглядом. — Те, що сталося вчора на Святі Вогню, — неприпустиме безчинство. І винний обов’язково буде покараний! Йому не місце серед спудеїв Університету! — зал радісно загув, підтримуючи вчителя.