Каро підняв руку і продовжив:
— Делея — не найкраща студентка, але й не найгірша. Вчора вона припустилась прикрої помилки, але вправно виправилась і показала неперевершене видовище, — спудеї, не розуміючи, до чого веде Майстер, невдоволено загули.
— Але те, що трапилось потім, виходить за межі невинного жарту, недбальства чи невміння! Дивом ми уникли трагедії, де могли б загинути десятки. — Майстер гірко усміхнувся. — Делеє, повертайся до Класу.
— Що? Як? Чому? — рознеслось нерозуміння по громаді. Делея не зрушила з місця.
— Ми вирішили нічого від вас не приховувати, — продовжував Каро.
— Ти щось розумієш? — почув я за спиною голос.
— Кому з вас відомо про «афлазійського цирульника»? — взяв слово червонощокий Бурмошак. — Тиша? Невже нікому? Е ні, принаймні один з вас знає про цей камінь та ще й майстерно вміє ним користуватися!
Хтось за моєю спиною тихенько кашлянув, наче похлинувся.
Майстер Шак простягнув відкриту долоню, демонструючи якийсь уламок.
— Це фанський гірський мінерал, дуже рідкісний. Його ще називають афлазійським цирульником. Я вже сам давненько його бачив. А вчора ввечері ми знайшли камінь, точніше те, що від нього залишилось, у Східній закинутій вежі.
Спудеї перешіптувались, нічого не розуміючи.
— Невеликі поклади, що ще залишились, використовують служителі Храмів Гірської Афлазії. За допомогою мінералу вони позбуваються волосся, це і дало кумедну назву каменю. Але зараз не до жартів, тому що непримітний камінець має й інші властивості. Афлазійські жерці за допомогою древніх рун, які тримають у суворій таємниці, цим камінчиком не тільки голять голови, але можуть керувати земними стихіями. Блискавками зокрема. Мені цікаво одне: звідки в нашому Університеті з’явився «афлазійський цирульник», і з яких пір наші студенти знають древні руни Афлазійських жерців?!!
— Учора хтось намагався підставити Делею. І цей хтось — серед нас, — констатував Каро.
По залі прокотилися вигуки здивування й обурення.
— Я хочу звернутися до горе-невидимки, — взяв слово дід Радо. — Сьогодні, зараз, у тебе є останній і єдиний шанс вийти, зізнатись перед усією громадою. Обіцяємо, що кара буде справедливою, але не жорстокою.
Час завмер. Усі принишкли, боячись навіть дихнути голосніше, ніби це якось викаже причетність до скоєного. Та ніхто не вийшов, не зізнався.
— Ну що ж, — розчаровано почав Каро. — Тоді не чекай на милосердя. Полювання на зрадника розпочалося! Із цього дня запроваджується суворий режим пересування. Ніхто не має права без дозволу Куратора Класу покидати стіни Університету без поважних причин. Після навчання спудеї вирушають до загальних кімнат, де кожен із наставником узгоджує план дій на день. Будівлі, в яких не проводяться заняття, — а це Східне Крило Бібліотеки, Дзеркальна Зала, усі три Вежі, Підземні келії, Дім Хранителя і Пурпуровий Сад — заборонені для вільного відвідування. Після того, як згасне Центральна Вежа, всі повинні повернутися до кімнат. Порушення без поважних причин будь-якого правила призведе до негайного виключення з Університету і виселення з Шанталії.
Студенти невдоволено загули.
— Хтось один провинився, а покарані всі! Це несправедливо! — вигукували то з одного, то з іншого кінця зали.
— Для тих, хто не зрозумів, — гримнув зосереджений Майстер Каро. — Вчора ви дивом залишилися живі. Серед нас є людина, яка готова на вбивство, лише б досягти злочинної мети.
— Достатньо, Майстре, — перехопив слово писклявий Шак, — годі лякати дітей. Думаю, вони вже й самі зрозуміли, що встановлені обмеження — це лише заходи безпеки. Їхньої безпеки. А тепер — усі на заняття! І ще раз вітаємо із початком Нового Навчального Року!
— І не забувайте, що ви спудеї славної Школи Природознавства! — це вже Бурмошак говорив учням у спини.
Багатоголосий натовп молоді знову ожив, загомонів. Усім кортіло швидше покинути напружену атмосферу зали, щоб обговорити почуте. Опираючись юрбі, я підіймався навшпиньки, озирався довкола, але так і не міг відшукати Делею.
— Айхо!
Зуфар чекав мене біля виходу, розмахуючи рукою. Поруч біліла знайома голова подруги.
— Ось. Вручаю незаслужено скривджену, — товариш майже силоміць увіпхнув холодну руку дівчини в мою, коли я, розштовхуючи натовп, нарешті дістався до них. — Ти відповідаєш за Делею. Впевнений, що Правиця не зважатиме на слова професора і вчинить вендету.
— Це ще побачимо! — буркнула дівчина, гордо висмикнувши руку. — Основне, що я сама впевнена у своїй невинуватості. А що про мене думають інші — начхати! Думаю, захисту більше потребує наш новачок. Зазнайки Правиці не пробачать йому найменшого промаху на заняттях. Ну все, ходімо, а то запізнимось.
Читать дальше