Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Захекані, ми з Делеєю влетіли до аудиторії. На диво, навіть трійця не зронила ні слова. Усі учні Класу сумирно мовчки сиділи по місцях. І лише, вмостившись за партою, ми нарешті помітили невисокого й худого Майстра Спока.

— Здрастуйте, Майстре! — в один голос зніяковіло пробубоніли ми.

— І вам не хворіти, — колюче відповів учитель. — Схоже, новенький думає, що розумний i без занять Майстра Спока? Ну, що ж підіймайся, перевіримо твої знання.

Здається, усі барви червоного i зеленого водночас оселились на моєму обличчі. Хотілось тут же провалитися крізь землю, але розумів, що так легко не відбудуся.

— Як тебе звати? — гримнув учитель.

— Е-е-е, Айхо…

— Виходь, Е-е-еайхо, — потішався згорблений старигань. — Бачу, вважаєш, що більше знаєш за вчителя.

Я промимрив щось схоже на вибачення, але вперте бажання Спока провчити мене виявилося сильнішим:

— Ось тобі, Айхо, вельхаровий щит, — і старий простягнув жменю зірваного трохи підсушеного листя, яке я бачив уперше, — продемонструй, будь добрий, Класу метаморфози енергетичного кола, які відбудуться з травою у першу половину місячного циклу?

Я голосно ковтнув слину і, як останній йолоп, витріщився на вельхаровий щит — єдине, що я зрозумів з того, що сказав учитель.

По Класу прокотився тихий смішок. Навіть Даклар усміхнувся. А на блідих Делеїних щоках з’явився нездоровий рум’янець. Їй соромно за мене!

— Хм… мовчиш, — не вгавав учитель. — Може, легше відповісти, що про це думає сірий каркар, що гризе горіха на гілці дерева?

Не знаючи, що це улюблений жарт Спока, я все ж повернув голову, заглянув у вікно, намагаючись відшукати клятого сірого птаха. Весь Клас зайшовся від гучного реготу. Делея штовхнула в спину Хамара, який сміявся найдужче.

Я відчув, як захрустіла ще жива трава в жмені, з такою силою затиснув кулак. Мені набридло бути посміховиськом! Хтось ніби з глибини душі чужим голосом звертався до мене:

«Айхо, озирнись навколо, від кого потерпаєш? Від хлоп’ят, які нічого не бачили, крім благополучного ситого життя? Що знають вони про небезпеки? Про страх і присутність смерті… А вона так близько! Чи вони пробивали собі шаблею шлях крізь морок підземель андерів? Чи вони вижили на смертоносній Вершині Тиші? Чи вони переживали відчай втрати, страх самотності і зраду ВЛАСНОГО БАТЬКА?..» Останні слова голос протягнув зловісно і з насолодою…

Зір чітко розпізнав у ще густому жовто-багряному листі дерева сірий силует птаха. Перед очима враз спалахнуло жовте полум’я, вже знайомий біль пронизав голову, я відчув, як ноги відірвались від землі і потужний поштовх відкинув, збиваючи когось із ніг.

Сірий каркар стрімко влетів у клас. На підлогу, наче льодяний дощ, посипались друзки розбитої віконної шиби. Птах зробив коло над здивованою аудиторією, міцні кігті вчепилися за бильце крісла вчителя і несподівано голосно пролунало крикливе: «КАР-Р-Р!!!»

— Ти кликав мене, той, хто кличе? — прозвучало в голові. Я задоволено усміхнувся…

Насолодившись моментом, я відпустив птаха. Сірі масивні крила шугнули востаннє над класом, міцний порепаний дзьоб вихопив з рук завмерлого від здивування Хамара перо для письма, і птах вилетів у розбите вікно.

Я гучно гепнувся на підлогу. Але вже ніхто не сміявся.

— Каркар сказав, що йому начхати на все, що тут відбувається, — промовив я.

— Що? — перепитав приголомшений Спок, до якого потроху повертався дар мови.

— Ви ж хотіли знати, що думає про все це сірий каркар? Я відповів.

Тиша в Класі бриніла відголосом страху і цікавості. Усі дванадцять пар здивованих очей дивились на мене, проте боялись зустрітись поглядом. Лише голубоока Делея сміливо свердлила із неприхованим захватом.

До кінця заняття Майстер Спок навіть не глянув у мій бік, зате решта Класу озиралася, переглядалася і перешіптувалася. Я намагався вслухатися в лекцію вчителя, але насправді думками був далеко…

— Оце ти втнув, Айхо, — шепнула задоволена подруга після закінчення уроку.

— Делеє, дай спокій! — невідь-чого огризнувся, відмахнувшись від подруги.

— Айхо! — Зуфар шарпнув за рукав, зупинивши на коридорі після занять.

— Привіт, — буркнув я.

— Ого, щось трапилось? І де твоя білява подруга?

Ніби почувши запитання, повз нас гордо пройшла біла, як стіна, Делея. Наче й не помітила. Зуфар провів її поглядом, а потім підняв брови дашком.

— Не питай, — попередив його цікавість.

— Я все дужче і дужче шкодую, що не навчаюсь у вашій клятій Правиці! Та тут і дня не пройде, як щось трапляється! Про Делею не запитую. Поки що. А от що трапилося із вашим однокласником, це вже мусиш розповісти! Я не відстану!