Джон Толкін - Володар Перстенів

Читач помітить, що гобіти, як-от Фродо, а також інші особи, як Ґандалф і Араґорн, не завжди висловлюються в одному і тому самому стилі. Це не випадково. Освіченіші та здібніші з-поміж гобітів були знайомі з «книжною мовою», як її називали в Ширі; тож вони швидко схоплювали та переймали стиль тих, із ким зустрічались. У будь-якому разі зрозуміло, що мандрівники намагалися говорити на манір тих, серед кого вони опинялися, й особливо це стосується людей, котрі, як-от Араґорн, часто докладали зусиль, аби приховати власне походження та свою діяльність. Але в ті дні всі супротивники Ворога шанували все стародавнє, і мову — не менше за будь-що інше, тож користуватися давніми формами їм було приємно, наскільки це дозволяли кожному його знання. Елдари, котрі найкраще володіли даром слова, знали багато стилів, хоча говорили у спосіб, найближчий до їхньої рідної мови, давнішої навіть за мову Ґондору. Гноми також уміли гарно висловлюватися, легко пристосовуючись до нового товариства, хоча декому їхня вимова здавалася різкою та гортанною. Зате орки і тролі говорили як-небудь, без любові до слів і речей; їхня мова була насправді ще більш звиродніла та бридка, ніж було показано. Не думаю, що комусь забракне точнішого перекладу, хоча відповідні зразки знайти не важко. Дуже подібну мову ще зараз можна почути від людей зі свідомістю орків; похмура й одноманітна, повна ненависті та зневаги, так давно віддалена від добра, що втратила будь-яку переконливість, хіба що для вух тих, кому сама лише брутальність здається сильною.

Такий підхід до перекладу, звісно, виправданий, адже неминучий у розповіді про давнину. Нечасто перекладачі дозволяють собі більше. Проте ми пішли далі. Було також перекладено всі вестронські назви відповідно до їхнього змісту. Коли в цій книзі з’являються українські імена і титули, це вказує на те, що на той час у вжитку були назви зі загальної мови, крім чи замість слів іноземних (переважно ельфійських) мов.

Вестронські назви були здебільшого перекладені з давніших мов: це такі назви, як Рівенділ, Сиводжерельна, Срібна Жила, Довгобережжя, Ворог, Темна Вежа. Деякі назви змінили значення: наприклад, Ородруїн , «вогняна гора», став Фатум-горою, а Таур е-Ндаеделос , «Ліс великого страху», — Морок-лісом. Деякі були перекрученнями ельфійських назв, як, наприклад, Брендівинна з Барандуїну .

Такий підхід, мабуть, потребує певного обґрунтування. Нам здалося, що передача всіх назв у їхніх первісних формах затінила би суттєву рису певного часу, яку спостерігали гобіти (їхній погляд ми здебільшого намагалися зберегти), — контраст між поширеною мовою, для них такою ж простою і звичною, як для нас українська, та живими залишками набагато давніших і шанованіших мов. Якби всі назви були однаково транскрибовані, то сучасному читачеві вони здавалися б однаково віддаленими, наприклад, якби без змін залишились ельфійська назва Імладріс і її вестронський переклад Карнінґул . Але посилатися на Імладріс замість Рівендолу — це те саме, якби вживати Камелот замість Вінчестера, з тією лише різницею, що ідентичність була повною, поки в Рівендолі все ще жив славетний правитель, набагато старший за короля Артура, якби той дожив донині у Вінчестері.

Таким чином, назви Ширу ( Суза ) й усіх інших гобітських місцевостей українізовано. Робити це було важко лише зрідка, оскільки ці назви зазвичай складалися з елементів, подібних до тих, які використовуються в наших простих географічних назвах.

Однак гобітські імена в Ширі та Брі в ті дні були досить специфічні, особливо через звичай, який зародився кількома сторіччями раніше, передавати прізвища у спадок. Більшість цих прізвищ має очевидне значення (в сучасній мові вони утворені від жартівливих прізвиськ, від географічних назв чи — особливо у Брі — від назв рослин і дерев). Перекласти їх було зовсім неважко; проте залишились одне-два давніші прізвища забутого значення, які ми не перекладали, як-от Тук.

Імена гобітів було передано, наскільки це можливо, в такий самий спосіб. Для дівочих імен гобіти зазвичай вибирали назви квітів чи коштовних каменів. Хлопчикам давали імена, які взагалі не мали ніякого значення в повсякденній мові; деякі дівочі імена були подібні. До таких імен (і хлоп’ячих, і дівочих) належали Більбо, Бунґо, Поло, Лотто, Танта й ін. Було серед них багато неуникних, але випадкових збігів із відомими нам іменами: наприклад, Отто, Одо, Дроґо, Дора, Кора, Ніна тощо. Ці імена ми зберегли, хоча, звичайно, українізували їх, змінюючи закінчення, бо в гобітських іменах — а було закінченням чоловічого роду, а — о й — е — жіночого.