Джон Толкін - Володар Перстенів

Однак рідною мовою для більшості нуменорців була мова їхніх предків, адунайська , і саме до неї в період розквіту звернулися, відмовившись від ельфійської мови, їхні королі та правителі (за винятком тих, хто не зрікся старої дружби з елдарами). У період могутності нуменорці утримували для власних кораблів багато фортів і гаваней на західному узбережжі Середзем’я, а головним фортом був Пеларґір біля гирла Андуїну. Там говорили адунайською, і, перейнявши багато слів із мов місцевого населення, вона стала загальною мовою, що поширилася відтоді вздовж узбережжя серед тих, хто мав справу з Вестернесом.

Після Загибелі Нуменору Еленділ із уцілілими друзями ельфів знову висадився на північно-західному узбережжі Середзем’я. Там уже мешкало багато людей чистого чи змішаного нуменорського походження, та мало хто з них пам’ятав ельфійську мову. Дунаданів зі самого початку було набагато менше, ніж простих людей, серед котрих вони оселилися та якими правили завдяки довголіттю, силі й мудрості. Для спілкування з іншими народами й управління великими володіннями вони користувалися загальною мовою; проте вони збагатили її багатьма словами з ельфійських мов.

У дні нуменорських королів цей облагороджений вестрон поширився настільки, що ним заговорили навіть їхні вороги; самі дунадани користувалися вестроном усе частіше, тож у час Війни за Перстень ельфійську мову знали тільки деякі мешканці Ґондору, а говорили повсякденно нею ще менше. Ці люди населяли здебільшого Мінас-Тіріт і його околиці, а також землі підлеглих князів Дол-Амрота. Однак майже всі назви місцевостей і власні імена в Ґондорі були ельфійськими за формою та змістом. Походження їхнє забулось, і з’явилися вони, очевидно, ще раніше за ті часи, коли нуменорці відпливли за Море; до таких слів належать Умбар, Арнах, Ерех , а також назви гір Ейленах і Ріммон. Форлонґ — ім’я того ж типу.

Більшість людей у північних областях західних земель була нащадками едайнів Першої Епохи або їхніх найближчих родичів. Тому їхні мови були споріднені з адунайською і деякі з них іще зберегли подібність із загальною мовою. Це, зокрема, народи долини у верхів’ях Андуїну, беорнінги, та дикуни зі західного Морок-лісу, а далі на північ і схід — люди Довгого Озера та Долу. З долини між Ірисною та Карроком прийшло плем’я, відоме в Ґондорі як рогірими, Повелителі коней. Вони все ще говорили мовою предків і по-новому назвали майже всі місцевості нової батьківщини; а себе вони називали еорлінгами, або людьми Марки Вершників. Однак правителі цих людей вільно володіли загальною мовою та вимовляли слова шляхетно, за взірцем їхніх союзників у Ґондорі; бо в Ґондорі, звідки прийшов вестрон, він зберігся в найбільш витонченому й архаїчному вигляді.

Зовсім окремою була мова дикунів із Друаданського лісу. Також окремою або тільки віддалено спорідненою була мова сірян. То було нечисельне плем’я, предки якого населяли долини Білих Гір іще у прадавні часи. Мертві з Гірського Скиту — з їхнього роду. Однак у Темні Роки вони відійшли до південних долин Імлистих Гір, а звідти дехто з них перебрався в пустельні землі на півночі, аж до самих Курганів. Від них походять мешканці Брі; та задовго до того вони стали підлеглими Північного Королівства Арнору і прийняли загальну мову. Лише в Сірому Краї люди зберегли давні мову та звичаї — потайний народ, що неприязно ставився до дунаданів, а рогіримів просто ненавидів.

У цій книзі їхня мова не зустрічається, крім прізвиська форґойли , як вони прозивали рогіримів (кажуть, це означало «солом’яні чуби»). Сірий і сіряни — такі назви дали їм рогірими за темний колір шкіри та волосся цих людей.

Гобіти Ширу та Брі на той час уже, мабуть, тисячу років як прийняли загальну мову. Вони користувалися нею на свій манір — вільно та недбало, хоч освіченіші з-поміж гобітів уміли розмовляти класичною мовою, коли того вимагала ситуація.

Не збереглося жодних слідів власне гобітської мови. Імовірно, у прадавні часи гобіти користувалися мовою людей, біля котрих або серед котрих вони жили. Таким чином, прийшовши до Еріадору, вони швидко засвоїли загальну мову і ще до часу поселення у Брі вже почали забувати колишню власну. То була, очевидно, мова людей із верхів’їв Андуїну, споріднена з мовою рогіримів, хоча південні вперти, вочевидь, прийняли мову, близьку до сірянської, ще перш ніж прийшли на північ до Ширу [52] Вперти з Клину, котрі повернулися до Дикого Краю, вже засвоїли загальну мову; та Смеаґол і Деаґол — це імена з мови людей із місцевостей біля Ірисної. .